Полум'я згаслої свічки

Без вiйни жили вже зо три недiлi, аж поки на Тимофiя, в березнi, пiсля обiду, коли перше сонце розпекло останнiй снiг, до села пiд'їхали пiдводи з москалями.

- Гей, молодица!, молодица! - бiля ворiт стояло двоє.

Молодиця, припнявши до лиця хустку, забiгла в хату, - яка я йому молодиця - ще не маю вiсiмнадцяти... Квасоля доварилась... I як дивно... неохайно вбранi... Наче з печі вилізли... Чи наш чоловiк гукав би жiнку отак?.. Та й наш...

У вiкно постукали - оглянулась: стукав пужалном.

- Матка!, свои, - откривай!

- Бешена кобила тобi матка: у тих, мабуть, навчились... Чого вам треба?

- Свои, открой, дєло єсть!

Вiдкрила.

- Є варена квасоля i печеного буряка трохи, нiби вас чекали, а яйко та млеко - нет, i курка тоже нет! – напроти стояв вусань, посмiхався.

- Ух ты ж какая! - смiється, як вуйко Микита, - а таки схожi! - и тебя накормим!.. Мы на постой, примешь казаков - все молодые, я - самый старый! То как!

- Заходьте... Стоїте, як сирота пiд церквою... - Пiшла. На одвiрку висiло люстерко - глянула... Добре, що не молодий... а то... може й одружений, то й заступиться. - Будете спати на тапчанi, - глянула тiльки лицем.

- Подожди, красавица, подожди... а таки красавица! Твои где?

- Немає.

- А когда будут?

- Вже нiкогда.

- Понятно... Так слушай! Дом у тебя не большой... а потому, многих не положишь... Лейтенант у тебя будет... Стели ему мягко, будешь спать спокойно, хотя... сумлеваюсь... самий красивий в баталь...

- То це ви не для себе голову менi морочите?

- А что, понравился?

- Як Сiрковi буда.

- Что Сиркови будет?

- Те, що й вашому лейтенанту!

- Понятно, это уже деловой разговор... - Дiстав папери, щось нашкрябав, посмiхнувся... - Завидую лейтенанту, ах завидую! Магарич с него!

- Дядьку, йдiть, бо зараз як... - взяла вiхоть, стала завзято стирати зi столу.

- Протрьош! - Смiється. Вiдчула його погляд, не дядькiвський, на собi.

- Iдiть, дядьку, iдiть...

Вояк волоком протягнув по дiвочому стану, починаючи з нiг, хотiв ще щось сказати, та час гнав його як гнала i вiдверто зневажлива, горда поведiнка цiєї... Бог з тобой... Пiшов, зачинив за собою дверi... Царица хохляцкая, мать твою! Ух – литер!, засмеют тебя мужики, коль не справишся. Думав про неї, ще коли стукав в сусiдовi дверi.

Вже місяць, як сестра, взявши двох маленьких, поїхала поперед румунiв. – Надько! Павлуша – вiйт, а москалi... Сама знаєш, то ж залишайся в нас, допоки не вернемось: нiмець ще повернеться, Штефан казав! Чекай нас! – Закутала малих i пiшла до саней. – Добре...

Витягла квасолю, вже не квасолю, а кашу з неї, - з ранку стоїть у печi, а тут – ще цей вхажор москальський, дiстала з пiд штандарiв сiль у горнятку - сестринин скарб, - повечеряла. I довго сидiла – дивилась на полум’я свiчки: ось-ось згасне...

...вода стiкала цiвкою на стегно, хлюпала в миску, а ноги тремтiли, десь там, над п’ятами, потiм цiвка пiднялась до лона, свiтлий, закручений, нiби парубочий вус, кучерик випрямився, вода вiдступила вiд нього, тепла, нарештi знайшла нове русло: сухе i незаймане, втонула у хлюпотi: кучерик склався в калачик; тiльки на русявому тлi бурштинова крапля тремтiла, одна, випадково загублена – чому ж тодi брови чорнi? - i впала, сама... - знайшлась...

Жерделя за вiкном сперечалася з вiтром, можливо, вiдчула з глибини надiю на перше цвiтiння, варте її вiку в такий раннiй березень, та вiтер не знав цього: це був старий березневий вiтер, і це був його березень, не перший; він знав - будуть ще морози, ще буде снiг... Вiтер був п’яним. Вiн то швидко йшов, то бiг, чiпляючись за паркан, вiдпихався вiд нього, i чимдужче мчав поперед себе: не хотiв знати - заблудиться в низинi за селом i проллється першим весiннiм дощем, на радiсть жерделi i на печаль... її...

...Вона сидiла напроти, занадто молода, зваблива... Не знаю... очi затуманенi, не до мене, а десь туди... на те вона й осiнь... Вже тодi розумiла... А що? – не знаю! Хiба могла розумiти?... Тiльки насiння дає початок... весна ще має бути: то ж як потрiбно любити?... Звiдки корiння моє? З пагiнця... з прутика... та не може так... З мене?.. З мене почнеться.... i до чого тут польська... - що вона робила тут, пiд Жванчиком..? Прийде офiцер - лягай, Надю, бо що ще ска... вiд румуна схова... сховали, сховала... ти... А нинi – москаль...Не для нього... це ща.. – нещастя, хай iнший... Нi з ким не лягала... - А як зможуть вродитись!.... I як ото можна... з чоловiком, поряд... смердить як!.. Вiд батька так... тодi... як вiн ще маму не бив... бо не... пам’ятi маю... не хочу. А внуки твої - це мої дiти... Дiти... Вже правнуки... польського генерала з тiєї сторони... але якщо... то хай... Повернутись потрiбно, на iншу сторону... Як вiн мiг... кинути її, генерал... Лейтенант... з москалiї... Годувати кролiв кленовим прутиком..? Для чого вона народила стiлькох? – та хiба винна...

Хiба можна полюбити за п’ятнадцять хвилин до ранку? А за хвилину до зашморгу? Що... на що надiявся... коли стояв один... I нiхто не сказав – Нi!.. Вiн вже знав... зарання, i стояв так тому... спокiйно... А що було робити?.. А ту Гальку, Галькушу... румуни... кожен день..... Якби не вона... то... то хтось би був... Смiялась, бiдна, так смiялась... А мо, брешуть? Чо б смiялась?.. Вуйко сказали ж.... i Яра, Єрина, теж... А цi ж, - моголи, не питатимуть, заберуть, та й... не скривляться!..... Лейтенант спатиме на долiвцi... Вiзьму Климка Юстини – щоб бачив? Спатиме поряд... Поряд...

Лежанка була ще добре теплою, великий вуйкiв кожух, нiби волохате вологе – це парує вологе тiло, кошеня, приємно волохате, нiжно лоскоче литки, грiє пiд сорочкою, шовковою (дякую, сестро!) руку, плече, ось-ось добереться до грудей, крiзь широко розстебнутий комiр м’якої, вперше зодягненої сорочки... Вже не прийде... вже вранцi... вран... - Стукають?.. Так. Прийшов!.. - Iду-у-у! – накинула на плечi свитку, пригладила коси.

- Хозя-я-йка! – ще раз, але тихо, нiби просить напитись, невпевнений, що дадуть, шарпає за клямку, як мала дитина, двома руками... закрито ж iзсередини!

- Iду, запалю свiчку тiльки... – запалила, пiшла до сіней. Вернулась... У круглому дзеркальцi вiдобразилось кругленьке з великими очима лице, над лобом тоненькi кучерики, вирвались з пiд заплетених кiс... Заважає свiчка... Накинути хустку?, оту?.. Нi...

Вогонь освiтив городнє опудало.

Воно хукало на руки, терло їх, дивилось з пiд-лоба, з пiд шапки, великої для нього, через пiднятий комiр шинелi, у якiй сховалось; змерзлi кулачки закрили лице, окрiм очей, свiтлих, майже бiлих, як i вiї: i весь – неначе з бiлої гли...

- Пустиш? – i клiпнув, опустивши руки. За ним стояв ще хтось.

- Это мой ординарец, Лепа... Он – вiн знову потер руки, - со мной... То как, - пустиш?

- А ви курите? – чомусь запитала.

- Я – нет.

- Добре, заходьте, - i пiшла, понесла перед себе свiчку...

Проснулась у досвiта, неначе в корiвнику, вiд солдатського смороду. Ще було темно. Злiзла з печi, обережно переступила через скоцюрблене на лежанцi тiло – це вiн... Одягла свиту: пiд ранок холодно, а цей... прямо на долiвцi... Провiтрити хату! Та це ж китаєць!!! Бiдний! – накинула рядно. Безкосий! На повернутому до вiкна лицi неясного вiку, але ще молодому, посмiшка., гримаса?.. Нi, таки посмiшка...

Вони прокинуться... Щось потрiбно робити, щось придумати, коли вiн проснеться... коли вони проснуться...

У вiдкритi навстiж дверi увiйшло березневе, ще нічне морозне спасiння...

Подiльський ранок весною – це... В травнi – несамовитi хрущi над вербами та кленами, а коли в пазусi - залоскочують до смертi... Сидять на кленових китицях i падають разом з ними: китицi пiд ногами, смiх, хлопцi на деревах, як хрущi, хрущi в долонi, по декiлька – хрущать!.. Хто бiльше має? – Я... але не скажу, не скажу нiкому, вiдпущу... потiм, не хочу, щоб у багаттi трiскали, злiтали вогняними привидами над чорним небом – крила швидко згорають... i знову – смiх, аж морозить вiд реготу… i смуток, як гвалт, i рiзка матерi по депопало, i передсоння з пам’яттю хрущиного лоскоту... на початку травня, на Подiллi... Солов’ї вранцi божеволiють... на початку травня... i травневi сльози вiд образи за тiло... а березневi – за що?..

Винесла в сiни чоботи: ще новi, розрiзанi ззаду, мабуть лейтенантовi i другi, великi з низькими халявами, повними онуч… Кинула в пiч соломи, потiм хмизу -дихнуло жаром... Зачинила дверi. Той, що лежав на землi, заворушився, пiдняв голову, здивовано глянув на неї, оперся на лiкоть, знайшов поглядом лейтенанта i звалив голову на торбину...

- Вставайте, сплюхи, гаряченького поїсте! – так i не зняла стару свитку – хай нiчого не думають, але хустку не замотувала, тiльки косу закрутила калачиком по-молодицьки. Китаєць пiднявся першим, оглянув долiвку. – А где..? - Посмiхнулась – шукає чоботи…

- Злякався? Взувайтеся, всю хату засмердiли своїми онучами... Буди вже свого начальника, вмивайтесь та сiдайте, гречки вам наварила...

- Тебя как зовут? – спитав тихо лейтенант.

- Надя, - вiдповiла не пiднiмаючи голову. – Ось рушник, вiзьми... i мило...

- А меня Николай, Коля... - i заклiпав бiлими вiями. – А его – Лепа. - Посмiхнулась, розкладаючи ложки. – Вмивайтесь, Льопи, та сiдайте до столу...

Лейтенант Коля стягнув сорочку, потiм ще одну, спiдню - чи була вона коли-небудь бiлою? Вiйнуло густим чоловiчим потом, ще солодким пiсля сну... Взяв кухоль з водою i глянув в бiк дiвчини: тiльки брови залишились бiлими на лицi нiби вимащеному буряком. Очi... очi не бiлi! Вiдвернулась... Очi голубi... красивi...

Китаєць сидiв на лавi тихо, в шинелi, шапка в руках.

- А ти?

- Хольодно.

Нiчого не сказала. Пiдiйшла до стiльця, взяла лейтенантову одежу, хотiла перекласти на лаву... – Та це ж вошi! Боже мiй, скiльки їх! Кинула на стiлець, вхопила його разом зi шматтям, вибiгла.

- Що це таке! Подивись, скiльки їх тут! Ви що, арештанти?

Хлопець витирався - так i закляк: стояв спиною до дiвчини, мовчки тримав зiбганий обома руками вишитий рушник.

- А немцы нравились за то, что... без вшей... - тiльки голову повернув, - червона щока, бiлi брови i бiлi очi.

- У нас не було нiмцiв, - почервонiла, не хотiла ж образити, - були румуни... трохи, але... Вхопила завошивiлу сорочку i з усiєї сили вперiщила по рожевiй спинi.

- Хто ти такий, щоб мене нiмцям сватати!.. – i кинула в нього сорочкою...

Лейтенант одягнувся, сказав щось тихо своєму китайцю, i пiшли - нi слова. Дiвчина ще довго сидiла за столом. Гречана каша охолола, шкварки на нiй покрились смальцем... Хто вже їстиме? Якби знала, що такий... не заговорила б... Вiд мене на два пальцi вищий, хлопцi засмiяли б... I бiлий, як суха солома... де такi народжуються? Ще й рушник дала... найкращий: сватам дають гiршi... Що воно знає..; москалюка проклятий... Заклiпала, розтерла кулачком сльозу, сумно, чи то зiтхнула, чи то схлипнула... Потім запалила свічку і довго дивилась на бліде полум`я...

Ночувати вони не прийшли. Тiльки на другий день, пiд вечiр, лейтенант невпевнено переступив поріг, поздоровався тихо, виклав на стiл хлiбину, велику бляшанку, ще щось, замотане в цупкий папiр, мовчки зняв шинелю: на ньому була вже чиста вiйськова сорочка з погонами; ще новими, трохи замалими для його широких плечей, з червоною стрiчечкою посерединi, зiрочкою та хрестиком бiля гудзика; з-пiд комiрця, що обтягав шию, виглядала бiла матерiя.

- Ну что, Надюха, будем мириться, - руки на колiнах... посмiхається, думає, що я йому... Дiдька лисого!

- Шапку знiми, ти ж у хатi, - швидким рухом змiв, - ...а то як татарин... - хотiла сказати зле, та не вийшло... – А де твiй китаєць? – вiд печi мовила. Зiскочив з лави, заскрипiли ремiнцi... мабуть руки за пояс засунув, щось на столi перекладає... Перекладай, перекладай..!

- Понимаєш, ..он, - i знову скрип ремiння... як на коняцi. - Он остался у своего земляка, - засмiявся, - он не китаец, он узбек, с Узбекистана, хороший парень! Ти извини, я как-то случайно... говорят всякое... – Вiдсунула горщик, повернулась усiм тiлом.

- А якщо кажуть, що ви звiрi, гiршi за татарiв, грабуєте i гвалтуєте нас за те, що тут були румуни чи нiмцi!.. То що, - менi тебе рогачами зустрiчати, чи зразу накласти на себе руки! – останнi слова сказала майже тихо... Тi звуженi великi очi i тонко стиснутi губи, мiж словами, примусили лейтенанта зiщулитись, як вiд окрику, пiдтягти руки з колiн до пояса, обпертись ними об лавку, потiм знову до пояса, сiсти, потерти стегна i стиснути мiж колiньми... Погляд спинив на її литках – очi вiдвiв, але погляд залишився... там, лiва нога смикнулась десь у чоботi, потiм вище, мiцно стиснутi долонi зволожнились: глянув на свої коліна, швидко перевiв погляд вперед, на пiдлогу i, на якусь мить, в її бiк – тiльки спина... х-у-у... Пiдтянув руки вище i вiдчув не тiльки там, мiж ногами приплив кровi, але й на скронях, вiдчув, як повилазили, нiби черв’яки пiсля дощу i повзуть аж пiд комiр, звiдти, - через всю душу, синi жили...

Вона поливала з кухля його бiлу спину тоненьким струпенем, а другою рукою тiсно стягувала комiр свитки на грудях вiд холоду за нього, дивилась... Гордило те, що вiн знав, що вона дивиться на нього, на його для неї i так широкi, широко розпростанi плечi i думав, що вона не знає... а вона... через струмiнь води, через його непогляд на неї, коли мiг глянути, через штучно-завзяте “ги-р-р” чи “би-р-р”, вона... Пiднесла рушник, вiн прийняв i глянув бадьоро, i витер обличчя, - однiєю рукою, другою... якийсь неясний жест; i посмiхався, втер оту неясну руку, потiм шию, груди… Вона вiдвела погляд, – тепло iзсередини... десь донизу... Витирала плечi мiж лопатками... великi краплi ще є... i кiнчиком... стерла... двi,.. останнi. – Сухий рушник принесу... - Не надо.... – А сорочку?.. – Да... – ніби й не відходила… Застiбав тремтячими руками... Замерз?.. Нi, руки теплi, губи.. не знаю….

- Я не спал всю ночь, - стояв, сорочка широка...

- Я теж, - а в нього мiж бровами теж бiлi косики... - дивився пильно, вiдчула... -Боялась?.. – глянула – вiдвела погляд: пальцi тремтять... побачить - хай...

- Я б ни за что!, ти не знаєш! Я когда тебя уви...

- Не треба...

Приходить час любити, як приходить час напитись, i ми п’ємо не тому, що прийшов час, а тому, що хочемо пити. Приходить час любити... I вже не так важливо, хто поряд з нами, головне, щоб у того, хто поряд, цей час теж наступав, i щоб вiн теж мав жагу... Пройшов час чекати... Де знайти, де взяти той клин, на якому сходиться свiт? А коли свiт бiлий, а клин чорний? Або навпаки... Ми чекали її на конi в яблуках у бiлому, а вона приповзла напiвзамерзла, в нижньому... Не обпекти б... не обпектись… але приходить час, i ми зустрiчаємо її такими, якими готовi зустрiти, таку, якою прийшла... Тим, хто приходить до нас, хто пiдбирає нас пiсля Любовi, залишається пустеля; бо напитись нами - як напитися з вичерпаної криницi...

Йому прийшов “лейтенант”. Пильно вдивлялась, як вiн вийшов із шеренги, карбованим кроком пiдiйшов до вусаня: така ж сумочка коричнева збоку, ремiнцi, - тiльки в кашкетi, пiдiйшов, а той - щось йому з папiрця... читає... Не чути... Сестрине синє плаття... а що? – навiть малувате... а в талiї – то й завелике, добре, що пояс ма... А цi, дурепи, дивляться, як на злодiйку... - може й вкрала., Та не у вас!.. Дядьковi чоботи... в литках якраз... йому, лейтенантовi, тепер вже, а то – “младшой, младшой..”, Хомiч... хай Бог простить... Прости, Хомичу, рiдненький, якби не ти... А що ж це вiн в руку суне... Колi.. На-гор-о-ду!.. Не сказав... Ох ти ж у мене сьогоднi!.. Треба йти, бо вони мене очима з’їдять... Кашкети їхнi кращi за румунськi, у тих якiсь як у... як... в такий теплий березень…

- А де медаль, товарищу пане лейте-нан-те! – стояла – брови пiднятi, посмiшка: i такою буває! Спiдничка вузенька i в талiї, i на стегнах, i нижче. Коза, пiднявши голову, жувала, (-хай жує), i не дивилась на... в їхню... – Ах ти ж змея... - пiдбiг, смiється, шапка злетiла, i обхватив обома руками за плечi... нижче, притиснув, - очi заплющила!.. Торкнувся лобом носа, шиї., ухопив в оберемок, однiєю рукою., другою., три щаблi... холодне сiно... зима була, тепле вже... зверху... согрею – зiгрiє.... обцiлувати... брови... стиглi... запах... смак... одинаковий... откушу… з’їсть… этот... вiн трiсне... остренький носик... такий тверди... выцелую... йому боляче... волоски на ляж... на голени... знову мокро, так мо.... как у ме... що вiн подумає... я... да... тебя... i я... ты... боляч... да... так.... да......

Медаль була срiбна, з маленьким танком посерединi, знизу надпис: “За... от-вагу...” Знайшла сорочку – мусила пiднятися, спершись на руку... – А чому?.. – голос зник десь там, за сiном, глянув на неї - контур довершення... так не буває... – Менi не боляче... – молитва, вже...

- ...бач!

- Что?

- Пробач... я залишила слiд... ось, на медалi...

- А-а... – на сiрiй стрiчцi залишився кривавий вiдбиток її пальця... Схопився! – Что случилось!, - дивлячись в очi, принишкла, прикрилась сорочкою... Кукла из детства... у сестри... - Откуда кровь? – глянув на себе... Вона торкається головою його грудей, смiється... – Ой! -... – Медаль... холодна... - вже посмiхається він... Та й небагато червоного на його тiлi... А скiльки повинно бути? Смiються обоє, i смiх цей обережний у двох: тiльки у нього щасливий... у неї крiзь сльози... А таки холодная... эта медаль...

- А... тобi... за що... – i нiжно гладить, - за... що тобi дали, її? – холодна, як жабка... – Блаженна посмiшка на його лицi... - Медаль? – Что?.. Сiв, вихватив з її рук медаль i жбурнув. Та вдарилась об стрiху, дзенькнула ледь чутно, падаючи в сiно... – Що?... – розгублено глянула на нього, потiм навпроти, туди, де впала медаль... зiрвалась, гола... Опустив очi, ковтнув – хотiв встати, за нею... повернулась, ще раз ковтнув, встати, щоб... I сiв знову...

- А мать, твоя, где?

- Чому ти кинув нею,.. туда? – присiла на колiно, закрила рукою груди, лiву, а праву... - медаль в руцi... а правая, маленькая, круглая... а какая же?... У той прачки… к старшине приходила, пьяная спала…Как блины… в разные стороны…

- Почему ти одна?

- Мама померли, ще до вiйни... я у сестри живу...

- А где сестра? – почала одягати сорочку.

- Вона померла... давно вже... – застiбаючи гудзики...

- Сестра?

- Мама...

Пiднявся, поклав руку на бiле... бiлу сорочку... таку бiлу!, аж обпекло: вiдсмикнув...

- А сестра?

- Для чого тобi? – хотiла встати, - придержав, голову повернула, глянула пильно... очi опустив...

- Тобi – для чого?

- Я так... спросил... – трiщало в скронях, чи то – сіно?

...А коли очi пiдняв – у волових очах повно слiз... мать моя!, видел ли кто такое? Господи, Боже!, неужели ти есть?... умереть за это? Мало... Жить... после... Зачем?.. Знаю – бiльше не буде!.. I жити?.. Для чого?.. Она сейчас паднимется... и уйдет... Зачем?.. Я умру... краще тепер... нiж потiм... В цьому сiнi... в цьому снi, а не там, без нього... в окопе... как под Корсунем... Так холодно... там... було... без нее... А ей?... без мене... Хiба я винна?.. Тогда, под Корсунем... Разве я хотел?.. Без нього… Нет… Ні…

- Медаль-то моя... вот эта.. – пiдняла голову, нi, - очi, i сльози на них, i дивилась, вже зацiкавлено... – она... Я командовал расстрелом, мой взвод стрелял... за деревней... это было месяц тому назад... Они... ваши, - из деревенского призива... Остались живи... после атаки, ну и... чтоб... настращать... наверное... Вот за это меня и...

- За от-ва-гу – прочитала по складах…………………………………

Через недiлю випав снiг. Батальйон, у якому вiн був командиром мiнометного взводу, пiшов за Днiстер. Вже на румунськiй землi вони замкнули кiльце оточених нiмцiв. Тi навiженно атакували всю нiч, i коли пiд ранок не залишилось нi людей, що мали померти обороняючись, нi пам’ятi про них, вiн кинув останнiй мiномет, ще з набоями бiля нього, i Льопу, - той звалив прострелену голову на руки, нiби заснув... i вискочив з окопу. Падав останнiй у цьому березнi снiг... Пiшки до неї було три днi...

За рiчкою догавкували останнi собаки, коли лейтенант зiпхнув у воду барабан, який знайшов ще вдень у розбомбленому обозi i нiс так довго, бо знав – бiля рiчки не знайти навiть дошки. Була тиха холодна нiч... i темна. Зверху на барабан поклав шинелю та чоботи, вже увiйшов у крижану воду, як окрик iз темпряви зупинив його...

Подiльська осiнь – найкраща осiнь у свiтi: на тлi велично-синього неба ховаються один за одним горизонти нескiнченних пагорбiв: он на тому - ще жеврiє-червонiє гречка, нiби червона смуга старого рядна, цей ось уже й переорали, а ще недавно була стерня... Як згарище лiта... Шипшина горить!... на чорному, недавно зораному: сумна вишивка на подолi вдовицi – червоним по чорному... Тиша... Лист ще не скоро впаде. А дуби... - тi ще зовсiм зеленi. Клени!.. Он там у долинi – високi, а за ними крислатi... i знову високi... Нiби золотi хвилi. Гуси... повиростали за лiто, вiд струмка - гусаки попереду, чолапають додому, а струмок потече до Днiстра, що сховався за он тим пагорбом... Теж, мабуть, додому... Приїздила сестра твоя, Миколо, лiт п’ять тому, обiцяла... що повернешся скоро...

Вибач, - не дочекалась... не змогла... Чи то жiночiсть своє взяла, чи любов моя до тебе... згасла. Ось, уже й дитину в собi ношу, вiд iншого... А тодi... помер хлопчик... зимою... тринадцять йому було б... Бiлявим... був... очi мої – зеленi. Не вбили тебе, Миколо, у тiй штрафнiй ротi, бо... його смерть взяла... замiсть тебе... Журавлi – такi бiлi на синьому! Та це лебедi... мабуть що... Якби не ось це дитя, не пiшла б за нього...

- Надiє! – це сестра, - Пилип з роботи вернувся?..

- Надю! Де тебе нелегка носить! – бiгла, без хустки, однiєю рукою притримувала спiдницю, другою - зашпиленi коси.

- Лейтенант твiй приїхав!..

- Де?

- У дворi нашому... Такий як ти розказувала, тiльки зовсiм сивий... з чемоданом... арештанським.

... нiби хтось розпеченим залiзом... в серце... i полiном важким по ногах...

- Iди... Не кажи... йому, що... мене бачила... поки що... Я прийду потiм. Отямлюсь i прийду...

Встала аж тодi, коли сестра звернула з дороги у вулицю, i пiшла, повiльно, до яру… Потiм за струмком, що несе воду до Днiстра, i незабаром сховалась за пагорбом…

Червень, 2000