Поминки Пам'яті

Перший сніг у цьому році випав пізно - в середині грудня. Ще вчора я йшов з автобусної через пів села, чіплявся за паркани, щоб, не дай Бог, не зісковзнути в багнюку, тоді прийдеться не тільки сушити туфлі - вони й так наскрізь промокли: прийдеться прати штани... Вже пізно ввечері, коли вибігав до вітру, на мокру землю розпочав падати лапатий сніг. Якби ж то приморозило !

Сільська вуличка, ніколи ніким не мощена, чорніла вужами двох колісних слідів, що вели до двору діда Василя: кінські копита ступали в його напрямку, значить - вдома. Ще пройти повз дві хати... (і на лихо він їм здався, теж мені, генерал поминальний!?) Потім повертатись, провалюватись у бетон, чіплятись за гілки бузку там, де паркан вже зігнив - ще звалиться, потім що хочеш їм... Тай Бог з ними, з туфлями - коли виїжджав з міста, вже мав нежить, а тепер прийдеться зо два дні полежати, тим більш, що завтра сидіти в нетопленій кімнаті, вибігати до літньої кухні розхристаним...Не міг ти, діду, померти влітку!?.. В минулому році вже довелось настраждатись із-за твоєї необачності, хоч тоді й зима розпочалась раніше, тай морози стояли... - а що в них хорошого?!.. Син хворів потім неділю, а в цьому, мабуть що, прийдеться мені. Та...що поробиш...

Дід вийшов з хліва.

- Здрастуйте, діду Василю, хазяйство пораєте? - дід розігнувся, опустив на землю баняк, обтер об зашкарублу куфайку руки, примружив очі.

- Дааа... А ви... може з сільради... може пенсію?...

- Ні...Не впізнаєте?.. Я Федір, Никифорів онук! - і варто було із-за нього аж сюди пертись?

- Кажіть громче, бо вже совсьом оглох. - Він підійшов ближче - То кажеш, Никифірів онук... А я, понімаеш, думав, що пенсію принесли...Вже три місяці не дають, понімаеш... Думаю кого це до мене занесло, ні з того, ні з сього... То заходь до хати. А я оце замішав свині, висиплю поки... та й прийду. Заходь – дід розмовляв голосно, розтягуючи слова, а коли замовкав - всмоктукав губи і голосно чмокав. Потім звисала нижня щелепа і починалась наступна речення, скоріш слово бо-тої паузи, що в нього між словами, вистачило б на добрий абзац. Цирк, тай годі...

Я взявся за клямку давно нефарбованих дверей і ввійшов у сіни. Зі світла в темряву - ще темніше. Ледь не наступив на баняк з варивом, такий же який дід Василь щойно поволік у хлів; за ним стояла виварка з якимось пійлом, у відрі, зважаючи на сморід в сінях, ще, мабуть, вранці внесений жом, ,на діжці макітра із чимось сірим - висівки?, до діжки приперті стояли ватні штани... Вони нагадували нижню частину лицарських обладунків просякнуті жомом та силосом, закріплені висівками по декілька разів, штани прийняли властивості залізо дерева - без шарнірів згиналися і були не пробивні, їх можна було взяти під пахву, як це робив герой однієї комедії, ними можна забивати цвяхи... Я протягнув руку - таки броньовані...

В хаті сьогодні ще не топилось. На припічку, біля печі, лежало кілька поліняк, а в кутку, на ряднині, оберемок соломи. От, дід! - міг би й зранку протопити... Його стара - баба Мотря, померла влітку минулого року, десь за місяців п’ять до мого діда, і я, ще із трьома, мусив копати для неї яму - але влітку копати... Літо в літо! Вже більше року старий хазяйнує сам, правда, хазяйства того - кури й свиня, та все одно: інший, скоріш за все - я, наприклад, й так не зміг би...

На дубовій, старшій за діда, лаві торбина з цибулею – тому цибулинний сморід під стелю, двійко горнят, відро з водою;ближче до столу, на бильці висіла...чи то сорочка, чи якась ганчірка? На столі... Добре, що взимку не водяться мухи!

Відсунув... а таки сорочка, присів на краю лави, долонею відіпхав до середини столу цибулинне лушпиння та хлібні сухі цілушки. На стіні напроти - ходики: зозуля колись відчинила дверцята та й залишилася скаменіла на порозі...А що тої користі від неї у селі ?! - розвиднілось - до роботи, смерклось - пора на лежанку... Фотографії під склом, Микола в кутку, календар за позаминулий рік, на якому востаннє відірвала десяте серпня...На ліжку стояли одна на одній три подушки ,як пам’ять про ту що колись кожен ранок збивала їх та звільняла ліжко від нинішнього гармидеру, від цієї кролячої шапки, ще нової, засмальцьованого армійського плаща, порваного кожуху та всякого іншого лахміття, яке давно пора викинув ти, а не те що забрати з ліжка... Наші речі такі ж занедбані як і ми, якщо ми занедбані...

- Впорався…- дід поставив біля штандарів порожній баняк, підійшов, сів на ослінчик ,відсунув із краю столу не помитий полумисок і сперся ліктем на його місце.

- То як там Никифір? Щось...давно вже...його не бачив...Нууу, діду, ти даєш…

- Дядьку Василь! Йому рік сьогодні, помер він!.. Ви що...не памятаете?

- Ти диви!.. Канееешно помню...- і дід захитав головою. - А я то думаю...шось Никифір, понімаєш ,не заходить...Я ж помню: на санях його віз на цвинтар...торік, понімааєш... Совсьом нема памяти!... От шо то старость! А ти Василів? -Я кивнув головою.-Я ж бачив його на тій неділі в бухветі - нічого мені не сказав... А про що він мав тобі говорити, діду? Дід звівся, підійшов до мисника.

-В мене тут ще трошки є...- повернувся з напівповною пляшкою, розсунув нею на столі місце для неї ж - Казьонка... Потім знову підвівся, десь унизу скрипнув дверцятами і поставив на стіл чарки, майже прозорі... - Володя мій приїжжав восени... оце й стоїть з тих пор. Може...тобі налити нашої?

- Дякую, я не буду, мені не наливайте. Навіть хотів би випити та...не тільки запахи і тотальний бруд - ноги задубіли, все дратує та й ще зо дві години місити болото запрошувати усіх і всі вони одинакові, і розмови у них одинакові, одинакові і турботи і горілка ,теж однакова - потрібно дуже хотіти зробити її так бездарно.

Старий з недовірою дивився на мене.

- А що?.. Купив машину...за рульом? - так і тримав підняту руку з пляшкою, - Тоді канеєєшно... поставив пляшку на стіл.

- Не купив. Мені ще ходити, запрошувати...а якщо в кожній хаті налива­тимуть...- самі знаєте...

- А...куди запрошувати? - і налив собі більше півчарки.

- ...Як куди? Сьогодні ж моєму діду Никифору, рік! ..Поминки! Я ж прийшов просити вас на обід! Тільки що казав.

- Та ж помню... Ну-и... ти за рулем, тобі не можна, понімаеш,.. а я...- він ковтнув, хекнув, обтер губи та кілька крапель сховались на підборідді в густій сивій щетині, відломив від окрайця шматочок і кинув до рота. -Добре що зуби ще маю...То ти кажеш...на обід...А в скільки?..

- Години через дві приходьте. Поки всі зберуться - буде якраз. - Прийду... обязательно прийду...до Нікіфора... - повільно розтягнув слова і замовк...тільки чути як цілушка тихенько хрустить на останніх його скарбах.

- Тоді я піду. Ще потрібно зайти до баби Мар’яни, не знаю, чи є вона дома.

- Почекай! Може тобі вина налити?В коморі десь є...- дід перестав жувати, встав - Почекай...- В голосі мольба.

- Ні, діду, потрібно йти.

- Чого ти?.. За рульом вина трошки можна...Вино хороше, як до причастя. Колись стара все ховала, понімаааеш,.. а тепер...ніхто не ховає, той стоїть собі... Ти ж кажеш... Нікіфору вже десять днів... Канееешно прийду... Канеєешно... Хороший був чоловік... - даже німця не вбив...Та шо там німця! Може, я тобі чоботи дам? Га? Щоб ноги не промочив...А я потім зайду до твоїх тай заберу. - Дід поліз під ліжко, понишпорив рукою і дістав один потім другий хромовий чобіт, стер з одного пилюку. - Глянь! Думав - на смерть будуть.. Та хто їх буде натягувати.. .на мене...То як?

- Ну, якщо так, то...давайте! А який розмір?

- Сорок третій! Я зразу побачив, що тобі якраз...- Дід схопив із лави сорочку, похапцем витер ще майже нові чоботи - А то ходиш, понімаеш, по болоті в тухлях - де ж це видано! Онуч підходящих не маю, то ти вже якось...

Я швиденько перевзувся. Інше діло! Тепер можна не тільки до баби Мар’яни. Дід обійшов навколо мене.

- От бачиш! А ти спішив! От бачиш!.. Може налити винця трошки, вже в чоботах - куди спішити? - дивився на мене щасливо.

- Ну, налийте трішечки. А може й не йти до баби Мар’яни?,- тільки налийте мені горілки - і я взяв емальовану кружку біля відра: вона частіше бувала у воді, ніж чарки в миску. Старий налив собі в чарку, хлюпнув із неї в мою кружку і знову налив собі.

- А ви були на фінській війні? - як не дивно, не пам’ятаю щоб дід розповідав мені коли-небудь про війну, тим більше фінську.

- І на хвінські були.. в плєну... Якби не Никифор - не тримав би я цю чарку... тепер... Та що там чарку! Харроооший був чоловік... і помер, царство йому небесне... То давай, помянем... - і він ковтнув, і знову цівка по стерні, і знову намацав окраєць на краю столу, взяв його, але відкушувати не став, - Даааа... Хороша горілка в мене,.. коли довго не п’єш... відчувається вкус… Никифор старший за мене, він п’ятнадцятого... Морооози тоді булиии!.. Хай бог милує! - дід захитав головою - Сосни тріскались! А нас з Никифором,.. він ніколи й не стрельнув... нас прив’язали до дерев... нас двох і ще одного кацапа... попід пахви мотузками, і в сосну під мотузок гвоздь забили, шоб не сповзли, понімаешш...

- А за що?

- Ні за що... погані салдати... та й все... Які ми погані? Що робив Никіфор, то і я робив... А шо я знаю?... Отож прив’язали нас, понімаеш, шоб не втікли, дали вінтовки, шоб стріляли, значить... А снігу булооо, десь отак! - дід протягнув ребром долоні по грудях, - ніколи стільки не бачив! Ну, стоїмо, понімаеш, з вінтовками, кацап трошки дальше - не видно його нам, вже й стріляє... Ну,думаю, гамба!3аб’ють нас хвіни, поб’ють, як мух! - і кажу Никіфору... А він - не бійся Василю, слухай мене і якось воно буде... Покидали ми ті вінтовки в сніг і попіднімали руки - стоїмо. Тииихо, як вночі на цвинтарі, тільки сосни порипують, каркають, понімаеш... Ну, значить, простояли ми з час... а може й більше - йдуть вони... поміж дерев ховаються... А я, як от оглох, понімаеш,.. І чую - потекло з мене... Шо мені було тих років? Даааа... Ну, значить, підходять вони... один до мене, висооокий такий, щось ґерґочуть між собою, а мене як ото засліпило, якісь зайчики в очах.. Один був з пістолетом - вже хотів порішити, понімаеш... але другий, показує йому на вінтовку: сніг то не розтанув,значить не стріляв, значить нікого не вбив! ...Якби не Никіфор... Може тобі ще налити?

- Я знаю?! Налийте... - читав про смертників, але щоб ось так, наші, з своїми?! ...Але навіщо дідові брехати? Хіба що наплутав щось? З його пам’яттю!.. .

- Правда ж хороша в мене горілка! - я кивнув головою - а що казати? На цей раз дід жував довго - А якби стріляли!...А за шо - спрашуеця?

В плену було добре, - дожовував дід, - кормили добре, понімаєш, в баню водили - як положено, кіно показували, про Сталіна, який він, понімаєш, враг народа... А шо нам той Сталін! ...Пісень співали, понімаеш... Нічо нам не запрещали... Після голодовки, після трудоднів, понімаєш... Даааа... Грамотний був Нікіфор, грамотний... А ти чим займаєшся?

- Вчителюю...

- В городі?

- В городі.

- В мене Володька тоже майор!... - і дід почав скручувати цигарку. - Ти не спіши... Зайдеш до Майданихи - куди вона подінеться... Та прийде... Любила вона колись Нікіфора, понімаааеш... Всі вже повмирали, хто з війни вернувся, а вони, понімаєш, почти всі живі! Дав оце об’яву в наш "Колос", через поштарку... - дід підвівся, знайшов на підвіконні газету.

- Прочитай, десь в кінці, бо я вже без очків, понімаєш...

На останній сторінці, що заліплена об’явами районного масштабу, олівцем виділено кілька рядків :"Пожилий мужчина, ветеран, візьме собі на літо не стару жінку для роботи. Повага гарантується" і адреса. Даа і що тут скажеш?

- Діду, а чому тільки на літо?

- Тяжко мені літом одному, понімаєш, хазяйство, в городі робота, там в колгоспі ще роблю... трохи...

- Хтось відгукнувся?

- То це ж тільки восени напечатали. Може якась озветься... - старий глибоко затягнувся, обдав мене махорочним смородом, поклав ногу на ногу, витер при цьому свої калоші об мої коліна, підпер підборіддя і сумно глянув вицвілими очима по ту сторону сірих шибок. У мене вже відігрілись ноги, тай горілка, яка не є, зігріла тіло, але... потрібно йти...

- То яку, кажеш, машину собі купив? – А грім би тебе побив. Ну що тут скажеш? -Я засміявся.

- "Запорожця" - ну хоче дід щоб я мав машину!

- "Запорожця"... Канееешно, хароооша машина, хароооша... Я тобі горшків дам, вродило у цьому...

- Ні, діду, дякую! Поспішаю - самі знаєте ! - і встав. Старий теж, повільно, похитуючи головою.

- То ви прийдете? - питав уже від порога.

- Прийду...Так і скажи Нікіфору, об’язательно прийду,- відповів не голосно, дивлячись у вікно на стару грушу: вже тепер з другого вікна я побачив закінчення цього погляду на старій груші...

Брав морозець і це добре - завтра не буде болота. Головне – по-швидше добратись додому, та й що тепер добиратись,не обов’язково витирати курткою чужі тини, коли на тобі майорські хромові чоботи - добре, що туфлі не забув. Сказати матері, хай натопить піч і влягтись на лежанці. Всі бігають, ніби героя поминають, та в решті-решт, скільки вже залишилось - до ранку, а там... Міг би не приїжджати - зійшлись би старі, по чарці випили, та й розійшлися б... Любив мене дід Никифір... Любив. Та ж і я - хіба не любив його?

А діда Василя з того часу не бачив, не прийшов він, не було його на поминках. Може забув, а, можливо, допив отих сто грамів, тай ліг спати... Ніхто за столом не згадав про нього.