Берегелівські злодії
...можливо тому, що сам злодій
(із роздумів автора)
Берегелівські злодії
(хроніки)
Краще б я не заїжджав у ті Берегелі – хіба не міг ще на годинку-півтори посидіти за кермом і десь біля дванадцятої в'їхати в двір, зайти у власний дім, випити чаю і впасти в обійми чистої постелі?! Мабуть, що не міг...
Десята вечора – майже ніч, в селі темно, як у негра в... Звертаю ліворуч, потім знову ліворуч – мені дол. Павла, зо сто метрів прямо і...Темінь. Навколо тільки темінь, в його хаті теж...Навіщо було...Навіщо? Спотикаюсь, намагаюсь намацати хвіртку – вона відчинена. Йду (ніби то) по стежині до дверей, стукаю...Так і знав! Я так і знав – або спить, або п'яний, або ж п'яний спить. Чіпляю ногою якесь відро. Каструля! З чимось... Це щось витекло і подзюрчало східцями. Запахло кислим. Присвічую запальничкою – поряд трилітрові банки (добре, що не розбились). Грюкаю в двері. Тихо. Хоч би де увімкнули світло – а, може, це злодії! Тихо і темно. Коли виходив з машини – ніби гавкали собаки.
Тепер мовчать. Полякались, мабуть. Заглянути у вікно і постукати? А як до нього добратись? Я ж весь у білому...
Загавкали собаки – оговтались...Що ж, прийдеться ночувати в машині... Добре, що у Хмельницькому зайшов до магазину – голодним не залишусь. Посигналив. Собаки замовкли. Темно, тихо і...тепло.
- Чого трубиш, дурню! – кричали з вулиці, де недавно проїжджав, і світило на подвір'ї єдине в селі світло. – Люди ж сплять! – вже тихіше...
Впізнав Павлів п'яний, змордований горілкою, голос.
Зрозуміло!.. Що ж, прощавай ніч, прощавайте всі мої надії.
Йду на голос. Дорогу – дві стежини, протоптані шинами, ледь видно. Йду обережно – вчора був дощ. Попереду під світлом чути голоси, і серед них – Павлів. Добре поету на селі: розуміти не розуміють, але чарку наллють, ще й нагодують, коли празник. Бо чули від когось, що й Шевченко чарчину любив, а то – що ж то за поет! І цей любить. Та й, потім, що люди скажуть: попаде він у читанку колись, мо' й пам'ятник поставлять...десь, а тут – чарку пожаліли! Та й кажуть, що в якихось книжках напечатали вже...І сирота він, кажуть...
Під хлівом лава, на ній – Павло. Сидить, склавши між ногами руки, мотає головою, як підбитий півень.
- Бачиш? – він звертається до чоловіка, що стоїть поряд: – До мене! Я ж казав тобі, це – до мене!
Рвучко підіймається з другої спроби і зигзаг ом біжить, розкинувши в сторони руки, чи то сміється, чи тол мукає, босий, одна штанина волочиться по землі, він ловить мене, міцно-міцно обіймає і ми разом валимось на подвір'ї...
Господи! Я ж весь у білому!
Знайомий з дитинства, запах кураків під носом...
Вилиця щемить..Господи!.. За що? Якось підіймаюсь і допомагаю піднятись. Курей у господаря багато! Струшую, що можу...
- Вибач, друже, вибач! Я такий радий, якби-и-и- ж ти знав, який радий! – хитає головою і тілом. – Ти сам?
- Сам.
- А Віронька?
- Яка Віронька?! – стримую себе, а то б сказав...
Підходить чоловік, допомагає струшувати курячу радість.
- Це Володя – познайомтеся...Сьогодні ж Володимира! – і Павло пробує нас із Володєю обійняти своїми дужими руками і стукнути лобами, чи - Бог зна? - поцілувати відразу обох.
- Павле, помовч! Обваляв у кізяках людину... Ми тут, бачите, сидимо, якраз жінки немає... - Володя нетутешній, мабуть, що не може людина з профілем Цезаря народитись і жити у Берегелях.
- Бачу...
- Ти вибач, Вікторе, вибач. Ти ж знаєш, який я радий... і Павло продовжує обіймами розтирати куряки по моїй білій сорочці...
- Знаю...
Десь чути качиний лемент ( ще й качки є!).
Заходимо до літньої кухні... починається дощ... Пам'ятаю сільські хати доби мого дитинства, де всі жили в "передній хаті", яка була першою від сіней – (коридору, по-сучасному). І спали, хто на тапчані – такому собі широкому простеленому сіном дерев'яному ліжку, – хто на лежанці, а хто й на печі – зазвичай старі й діти, коли піч топилась. В сінях стояв керогаз або примус, або й те і друге. Була ще "велика хата", або ж, як її інколи називали, "холодна", де посередині стояв великий стіл, під стінами – двоє ліжок(залізних!) із пірамідами подушок, одна на одній — від великої до маленької на вершині, і було тих подушок зо п'ять. Між ліжками — широкі дубові лави, на яких частенько ночували далекі гості. А на стінах — фотографії під склом і в рушниках. Я любив подовгу роздивлятись оті фотографії дивних людей, мені незнайомих, і з пори, мені невідомої. І мене до сьогодні вражають складки на їхньому одязі — не гори і фікуси, на фоні яких вони розмістилися, не сам одяг, навіть не лиця, а складки: на чоботях, на гімнастерках і штанах, на занавісках, на платтях і кофтах жінок, на скатертинах столів, біля яких вони сиділи і стояли.Ті складки були ніби намальовані: ямка заходить під горбик, зникає під ним, горбик огинає ямку, розрівнюється, потім вгинається і стає ямкою— і так по всьому рукаві, окрім ліктя, по всій штанині, окрім коліна, тільки на грудях все гладеньке, ніби то не матерія, а щит причеплений до грудей. Пізніше такі складки я бачив на картинах Піросмані. Стоячи босими ногами на білосніжному покривалі, я годинами вдивлявся... За що й "получав". На столі стояла радіола. Батько вечорами підходив до неї, чимось клацав. Вона починала світитись зеленим оком посередині та жовтими рисками на склі, і здавалась мені чортом, який пищав, хрюкав, ревів, інколи щось наказував нелюдським голосом, чоловічим або жіночим, і співав незрозумілих пісень. Тільки батько справлявся з отим чортом. Вдень, коли його не було, дід теж інколи намагався розбудити того чорта в радіолі: гладив її жовтуваті зуби, крутив за вуха, піднімав кришку, під якою знаходилось чорне колесо (мабуть, "чортове"), закривав, коли я тихенько заходив подивитись, як же він ото не боїться! (Хоч дід був хоробрим дідом — він брав руками вужа і кидав його геть за рів — але ж тут! Батько, зрозуміло, був найхоробрішим у світі — він їздив найбільшою у світі машиною...) Дід гримав на мене, потім зі словами "нащо воно нам" йшов зі мною до свого брата Прокопа, і вони довго гомоніли про "напопридумували всього", аж поки я не засинав на дідових колінах. Бабця, та тільки хрестилась, коли чула страшні голоси з великої хати, примовляючи раз за разом "Господи, що ж то воно буде", вдивляючись у вогонь в печі, ніби у пекло. І вогнем освітлене лице її ставало то переляканим, то здивованим, то суворим і страшним, як у Лихої Години, що мала мене побити, коли я робив якусь шкоду, яка була зовсім не шкодою, але так думала бабця, і ніколи мене не слухала, коли я пояснював їй, чому ото сталось...
І все-таки мені вдалось перемогти чорта в радіолі — з великим молотком я вбіг у велику хату і з усієї сили тріснув його в зелене око...
Зайшли в літню кухню — хлівець з двома залізними ліжками і столом посередині, без фотографій на стінах, задраповану старенькими килимами, без радіоли... Низька стеля.
Через років двадцять я завернув на мить до, тоді вже чужої, хатини мого дитинства – все було інше: лиця на фотографіях теж інші...та складки на одязі тіж самі...іще мене вразила аж занадто низька стеля.
Зайшли в літню кухню. За столом два чоловіки. Третій лежить на ліжку і голосно проповідує, розмахуючи руками.
З-за столу видно тільки руки і ноги проповідника. Ніхто не курить.Стіл застелений вицвілим рядном, на якому напівпорожня миска салату з огірків і помідорів, розрізана цибулина, кілька кусочків сала, окраєць хліба; біля нього надкушені скибки, пластикова пляшка з-під пива, чарки, ніж, дві виделки, шкурки від огірків, глиняна підлога.
- От бачите! От бачите з ким ви, дурні сидите! Чоловік із Вінниці приїхав! До м-е-е-е-е-не! – Павло хитається, посміхається, б'є себе в груди...той, що лежав і проповідував, замовк..
- Сідайте, Вікторе, біля Прокоповича, в кутку, – Володя підсуває стілець, пропускає мене в куток.
- Леонід Прокопович! – старий припіднявся, подає руку...
- Рибачук.
- З Вінниці? – вони вже добряче хильнули. Це помітно навіть при тьмяному світлі "сороковотівки"... В старого бліде, ледь покрите засмагою обличчя, з правильними рисами. Не залишився б у селі...
- Зі Львову... їду...
- А по-батюшці як? – і він прижмурив очі.
- Іванович.
- А мене –Прокопович! Сідайте, Іванович!
Сідаю.
- Володю, посадіть Павла де-небудь, впаде ж... – звертаюсь до Володі. – Ви майже тверезий в порівнянні з іншими...
- І з вами теж...поки що... – в його голосі відчулася прикрість.
- ???
- Ви ж іще не пили. Всьому свій час, тим більше, що ви Павлів друг.
Киваю головою і розумію, що правда його.
- Зрозумів. Більше не буду. – кажу для аби звалось, і розумію, що прикрості в його словах не було.
- То, може... – до мене звертається Прокопович, і дивиться світлооко щиро, очі в очі, а рукою намацує поліетиленову пляшку "Чернігівське світле", підіймає – там майже на дні. Самогонка, о, Господи!
- Хлопці...Павле! Пішли зі мною до машини, у мене там є... Самогонки пити не буду!
- Івановичу, приобщайся! Не гербуй... – і Прокопович наливає в найближчу до мене чарку.
Відсуваю...хоч зараз все можна все, бо вже не в білому...х-м... – Не буду. Не хочу. Тепер не хочу. Пізніше – Бог знає... У мене ж тільки одна пляшка! Одна? На всіх – по сто... Вже майже одинадцята – де взяти? І хто буде брати?
- Я розумію, – і Володя посміхається, – він все знає, мабуть що, і все розуміє...
- Пішли, Вікторе! – і виходить з-за столу. – Ти ж розумієш...Ти все розумієш! – Величезні циганські очі майже веселі...
- Розумію – Грім би мене вбив із цим розумінням!
Володя допомагає мені вийти ( я ж не п'яний!)
- Завтра зранку дочка випере все! Так сталось, Вікторе, він не хотів...
- Володя!все нормально!
- Нормально, а як же...
Ми з Павлом виходимо.
Ніхто не заперечує, ніхто не проводжає.
Всі вони — добрі люди. Вони народились тут, вони — царі Берегель, графи і барони кутків і вулиць, шевальє дворів. Ми з Павлом — менестрелі, що, співаючи своїх пісень, заїхали в білому до них на подвір'я. Та співаємо для себе...
А не краще було б їхати ще з півтори години і лягти спати?
Та й хіба вони просять у мене моїх " 5 капель"?
Чи сто?
Лежав собі чоловік і говорив щось іншому. І той його слухав. Я зайшов. - І що?...
Вони нічого мені не сказали.
Мене для них не було.
На цій землі.
В Берегелях – особливо!
Ми приїжджі. Тільки: я – на один день. Павло ж – на тиждень.
Тому ми йдемо до машини за даниною місцевим володарям. Десь там на них чекають дружини, корови, кролі, вранішні, ще не кошені (або кимось вже викошені) трави, і знесені яйця, що лежать у сідалі. Все буде добре... Ми йдемо за даниною. Ми – босий Павло і я, з лівої сторони, вже не в білому, я ще тверезий і злий на себе.
Але ми йдемо...
Навіщо було купляти цих "5 капель"? Хотів з оцим босим циганчуком їх розпити, погомоніти, побалакати, поляпати язиками, а потім тихо заснути на зло усім берегелівським мухам.
Я злий...
Я злий? – у мене напад мізантропії? Мабуть що...
А де написано, що маю бути добрим?
Але хочу ним бути: добрим, а не злим. І ніяк не можу зрозуміти, чому всі, хто навколо мене, такі добрі, а так хочуть бути злими! Тільки тому, що зло завжди перемагає? Тому, що зло – це слава, гроші, премії, Київ, Байкове?.. І ваша Україна.
Але ваша Україна – це теж зло. Моя Україна - в Берегелях, де Павло Гірник загубив останню українську гривню, у Скнилові, де кашляє застужений лейтенант медслужби Вова Рибачук, у Білопіллі, де заростає лободою могила мого кума, в Качанівці, де Володя Бабак захищає від хамів дуба, посадженого Шевченком, бо у вашій україні, із сорока восьми мільйонів населення, сорок вісім хохлів згодні зрубати цього дуба на паркет... Не для себе – для України хотіли старатись! Господе!? Зроби що-небудь! Придумай якусь напасть, якусь повінь, щоб нас змило із цієї землі, очистило від вікової хохляцької скверни, і від мене очисти, тільки разом із ними: адже фінів, шведів і данців Ти не створив таку кількість, як нас!.. Забери мене першого, дітей моїх, рідних і друзів, усіх, кого забажаєш, тільки їх забери!.. Може, заселять колись ці квітучі пагорби, високі і горді, і чесні, і порядні, назвуться українцями (чи як захочуть), і землі цій не буде соромно за них. На колінах, уперше в житті, не для себе прошу!..
Якщо Тебе не купили хохли обіцянками нацарювати для тебе царство небесне...
Не на колінах... Лежачи на берегелівському подвір'ї...
Прости, Господи!
Повертаємось до літньої кухні, як царі із дарами.
Пляшка, кільце ковбаси, хліб, лимон, оливи. А оливи нащо? Хто зна... Поки нас не було, хтось приніс яйце.
- Толя! - зі мною знайомиться невисокого зросту чоловікок старший мене (чи молодший?), той, що лежав...
- Іван, - представляється тепер вже дивним ім'ям чоловік, що сидить біля Прокоповича.
- А я - Іванович!
- А ми знаємо! - це Толя. Він посміхається. Мабуть так посміхаються всі добрі подоляни, українці, слов'яни і земляни, та й усі, в решті-решт, хто не першу чарчину хильнув. - Поки ви за горілкою, я провірив сідало. Хоч одне, та є! - і знову посміхається.
Розкладаю дари.
А де ж те яйце, що він... І він тримає його. Мені стає соромно, і мені нема що сказати, і я мовчу перед Толею...
А в чарках вже горілка, та що залишилось в поліетилені.
І що я? Нічого, бо в чарках вже горілка...
Володя шматує "Дитячу" ковбасу, я шарпаю кільце на банці олив, зливаю сироп в миску із салатом - а куди ще? Беру чарку. П'ю, бо в цій літній кухні я маю пити те, що мені налили, якщо вірю в Бога.
Я вірю Богу і п'ю. Так треба. Так прийнято. Я, все-таки, гість. Поки що.
Вже наливають із моєї пляшки. Мені найбільше. П'ємо...
Володя відставний офіцер, знає Морозова і Шмарова. Прокоповичу восени буде сімдесят. І колись був комбайнером. Толя вже три роки живе один.
Знову п'ємо. Я - найбільше.
Я їду зі Львова і я майже тверезий.
Прокопич затягує пісню, бо має непоганий застільний баритон. В мене теж баритон, але я ще не готовий, та знаю: це - не надовго...
Співають.
З Прокоповичем.
Я не знаю цих пісень. Вперше чую...
Володя дістає пляшку полинівки. Натирання. Дуже гірка настоянка.
П'ємо.
Співаємо.
Всі.
Хто як може.
Чи це горілка так співає?
Але вона закінчується. Пісня - теж.
Вже пізно, вже всі, окрім нас, поснули, і взяти вже ніде, і починається розмова...
- Оце п'ємо... п'ємо і помремо коли-небудь десь в липухах... - Прокопович сумно схилив голову і говорить, ніби сам до себе. - А хотіло бись серед квіток, серед чорнобривців, у запахах... Вранці знайдуть - пів села завідувало б! - (ти чуєш, Господь?)
- А є такі квіти, рудбекії називаються... Ото краса! - підтримує тему Толя.
- А ти звідки знаеш? - Іван запитує.
- Знаю! По телевізору бачив. Сьогодні!
- Червоні? - піднімає голову Прокопович.
- Всякі.
- Аби не червоні.
- Щоб не як наші морди, - знову вставляє слово Іван. - Як Павло... Вчора в бараболі спав! А якби помер там?! - Всі сміються, крім Павла.
- Ніби-то я тільки й роблю, що сплю в бараболі!.. - Павло вже без сорочки, коли ж встиг? - А ти знаєш? Чого ти мене там шукав? Га? Це ти, мабуть, в мене бараболю викопуєш! Вже корчів двадцять хтось викопав! В бараболі я сплю! - і двиться мені межи очі!..
- Ти що, здурів? Нащо мені твоя бараболя?! В мене, оно сорок соток засаджено, копати свою нема кому! Бараблю я в нього викопую! Ви бачили?! А брагу в мене хто випив? Думаєш, не знаю? Тиждень тому заквасив брагу, а цей - знайшов! Випили по кварті, і я заснув трошки. Встаю - а браги як не було!
- Що ти мелеш, дурню! Яку брагу! Навіщо мені твоя брага! Само вихлестало, а тепер шукає винного! І поверни мені мою косу! Чуєш?! - Поверни! - Павло грюкнув кулаком по столу.
- Хлопці, перестаньте! - Прокопович підіймається, піднімає руки. - Перестаньте зараз же!.. В мене хтось штахвети покрав. То що мені тепер! Кожен рік гад якийсь краде! Вже п'ять років думаю їх поміняти. Та хіба ж дадуть!
- А я знаю, хто краде, Прокоповичу! Знаю! - і Толя теж стукає кулаком. - Але не скажу!
- Бо й сам їх крадеш! - Іван вирячив до нього очі... (Вдарить?)
Толя якусь мить дивився розгублено і з широко відкритим ротом, обвів усіх ображеним поглядом, і в очах його - сльози?
- За що він мене так... Гад! - ще мить, і зчиниться бійка. Я встаю.
- Може, ще одну взяти? - кажу між іншим., і ніби спокійно.
- Де?
Майже в один голос.
Тільки Володя тихо сміявся:
- Ой, хлопці, хлопці...
- До Баби Мелані... вона все одно не спить... - Толя? Іван?.. Прокопович спить?
- Не потрібно, Павле. В машині є ще одна.
- Оце друг! Ну, Павло, друга маєш! - Прокопович не спав. - Володя, підріж салатику, і там десь сальце...
Я іду до машини.
Можна було прикрикнути на "злодіїв", втихомирити і розповзтись спати, але чомусь... Можливо отой Толін погляд беззахисний, ніби в нього видерли із рук цукерку, отого гематогенного "ведмедика", якого він колись дитиною ділив на шматочки-кубики і їв перед сном, забуваючи ділитись із братом, бо той з'їв свою половину одним махом?.. Можна було... Але я іду до машини за пляшкою, за тією, що мала бути, не вся, можливо, на всяк випадок, коли однієї не вистачить для доброї балачки при каганцеві до ранку. Я йду, бо знаю вже, що не буде того ранку, на який сподівався, а буде інший... І хай буде так.
Салатик вже підрізаний, хліб нарізаний, сало теж, і палець у Толі порізаний, і кров залишила сліди на рядні трьома плямами... І кров на хлібній пампушці.
- Володя сказав, що хлібом зупиняти кров найкраще, - Павло пояснює мені...
І береться відкорковувати...
- Я знаю, - кажу. Але... Що я знаю?
- Так от я і кажу: якби він хоч раз приїхав до нас у село!.. А не так: посадили в машину і везуть куди їм тра... - Вони продовжують бесіду, яку почали років з вісім тому, а може - з двадцять...
- Якби не хотів, ніхто б його не возив, як "попку" в клітці, - перебиває Прокоповича Іван. - Він що, дурачок?! Бо так йому вигодно!.. Це вони Україну нашу вкрали!
В мою відсутність обговорювали персону президента.
Згадали! Моя Україна - це Я!
Любити Україну, це ще значить любити українців.
Я звертаюсь до Володі.
- Ви в якому званні пішли на дембель?
- Підполковником. В дев'яносто третьому. Десять років тому. Разом із Морозовим. Коли він пішов, я зрозумів - усе! Пора... "Служить би рад..." Ви все розумієте. Такі, як ми, в цій армії не потрібні... - Він взяв чарку. - Але життя продовжується. Ми програли, але життя продовжується.
- Закінчується...
- Тому й п'ємо, - він посміхнувся. Я теж, і ми випили.
- А що це за історії з крадіжками? - розмовляємо вдвох, інші продовжують свою тему.
- Та які там крадіжки... Це село... Кудись щось всунули, а потім... А брага, хто її тільки у нього не пив, окрім мене... - Володя замовк, - ми з ним на "ви".
- ... інший був би таким же...
- ... то чого ми такі дурні?..
- ... хоч яблука вродили...
- ... а за ставок ВОНИ ще отвітять..!
- ... хоч свєт не отключають...
Говоримо всі. Нам потрібно не мовчати, і ми розмовляємо, доводимо один перед одним свою обізнаність і своє ставлення до буття, і наплювати на згоду із нами - так, як знаємо ми (кожен із нас), так ніхто не знає. І ми знаємо про це, але кожен знає тільки своє. Та в когось із нас вкрали заступ, і всі знову шукаємо злодія. Хто?
Я не чув, та це не має ніякого значення.
- ... а вудки торік хто вкрав? - Не я... - І не я!.. - Я на рибу зовсім не ходю!
Хто не ходе?
Яке це має значення?
Це - ти!
Прокопович підпер голову долонею, пробує вдивлятись в Павлові очі. Це він сказав "не я"? Він?! А, може, й ні.
Хіба не все одно?
Але це сказав не я.
Я крав яблука... один раз... на другому кінці села... і помідори... на колгоспній городині. Навіщо вони мені здались?.. Тоді?.. Але ж я крав!
А заступа не крав.
Ніколи!..
- Людина, яка крала яблука, не має права бути президентом, - я вголос повторюю думку. Я вже п'яний... В дим...
- Та й не тільки президентом... Може, підемо спати? - це Володя. - Там... дочка вам постелила.
- Вам?
- Ну.. тобі...
Павло вже пішов, оражений на злодіїв, грюкнув виделкою об тарілку і пішов. Забув забрати сорочку... і мене.
Знаю, в мене теж буває.
Завтра виперу біле. А сьогодні... Я нікого не образив? Кажись, ні. А себе? І себе теж... То й добре.
Я йду спати, і мені приємно, що я добрий, що я... такий, як усі, і що я теж злодій... І я - Брут!
Хіба міг Прокопович воювати, коли йому тільки має бути сімдесят! Не міг... Але хотів... А хіба я був старшиною... роти? Ні... Але ж - був! Я теж брехун...
Постіль пахне цвіллю. На ній з осені ніхто не спав... Поважають!
Жаліють мене, дурня.
Господи... Мене що ж Ти... отак?..
Мене!..
Це ж - Я!..
Скриплять двері: сонце крізь верхню незафіранену шибку просвічує повіки. Я проснувся.
Наді мною Павлів радісний голос... і щасливий.
- Братику мій, вставай! - зве тихо. Не повертаюсь. Він легенько стягує ковдру. Я повертаю голову, відкриваю очі.
- Навіщо?
- Вставати навіщо? Так треба! - вже голосно наказує він... і сміється.
Скриплять пружини. Вставати?.. Натягую ковдру на голову.
В роті сухо... Ніби всю ніч гриз полин.
- Павле, знайди мені соди, - тихо прошу його невидиму присутність.
Мене не пече. Сода від розпачу, від настання вранішнього припадку мізантропії, від відсутності напалму тонн з 18 по сто грамів для кожного українця і для себе з пів-тонни.
А взагалі-то - пече...
Десь там за дверима Павло довго забовтує соду.
- Павле! - ледь гукаю.
- Зараз, несу. - він підносить стакан. Стає краще.
- Уяви собі якби я помер цієї ночі, що б ти зі мною робив?
- А, що б робив? - Павло дістає цигарку, та не запалює. - Закопали б тебе в Берегелях!..
А горілки попили би! - і знову сміється. - Вставай! Народ "для разврата собран, тебя все ждут!" - вон запалює і виходить.
Встаю. На мені тільки труси і майка. Я все пам'ятаю, і про обійми, і про кураки... Краще все таки було б вмерти...
Іду подвір'ям в сторону літньої кухні. На мотузці полотніє мій одяг. Мацаю - ще вогкий.
Бідна дівчинка випрала їх. Коли? Пізно ввечері, чи рано вранці?.. І котра вже година?
Майже десята... Мабуть що, вранці.
У літній кухні сидять. Сидять усі і вже всі п'яні. Чи вони все ще п'яні? О котрій я ліг? Бог зна... Павло подає чарку.
- Не хдь сьогодні... - і це не прохання, це молитва.
Випиваю. Господи, як же можна отаке пійло створити?!
- Ну як, краще? - хтось запитав.
- Краще... Не поїду. Куди ж поїдеш в одних трусах?
Володя дає мані стареньку сорочину і чорні, запрані до сірого, ще радянські спортивні штани.
Я не поїду! Тому знову підставляю чарку. Мені тут добре, на цій літній кухні, із рідними вже берегелівськими злодіями, які до вечора, пляшка за пляшкою, з лобов'ю до мене і до горілки, вициганять всі мої кишенькові скарби. Та й не дуже я опиратимусь (добре, що бензину повний бак). Свої скарби вони викрали один в одного вже давно, і їхати їм нікуди. Мені теж. Сьогодні.
Я вже п'яний... Майже. Вип'ю ще зо сто грамів і втечу від них на цвинтар, посплю години три... І в дорогу! Від міліції мене завжди рятували окуляри... Втечу... Від кого? Від себе? Від них? А від них - за що? Ну... викопав хтось... Ну, цибулю вирвав, напився... Брагу випив... Хотів тещу вперіщити штахетиною... Ну... Від оцих шляхетних розмов? ... Втекти?
- ... а от Морозов-інтілігент!
- ... тра було банками... за Україну!
- ... тож якби всі! Як колись за Богданом...
- Ну ти даєш! То ж коли було!
- ... та й фамілія в нього Морозов! От якби Моро-оо-з!
- А ти Павле?
- А я шо знаю?
І хтось розпочав:
Гей, наливайте-е-е-е по-о-овнії ча-а-ри,
Щоб...
Прощавайте, пане генерал Морозов!..
...Щоб краще в сві-і-і-ті жило-о-о-ся...
...ми не були з Вами знайомі, і ці люди могли б бути Вашими солдатами, і тужать цією піснею, що не стали ними... Ви рафінований інтелігент - таким був генерал Денікін.
Важко нам, пане генерал...
...л-о-о-о-о-ся...
...вашу генеральську логіку зрозуміти... Підполковник Володя каже, що рівних Вам не було! За Вами пішли б усі. А тепер?..
Хтось вже встиг збігати і повернутись.
Горілка була хороша майже не бурякова...
Якщо доживу до старості - стану гуральником, бо знаю один словацький рецепт.
Посилатиму свій продукт своєму зятю, королю Великобританії, щоб не курив маріхуану... тощо, в пабах, а вживав наш натур продукт, і щоб онуки мої не хлистали шотландську самогонку з ким попало і де попало, а в Берегелях бігали, в гіршому випадку, з голоним берегелівським злодієм Павлом Гірником за самогонкою, співали з ним пісень і слухали від лейтенант-колонеля діда Володі байки про генерала Морозова...
А я мовчатиму і тихесенько питиму свій продукт.
Прости мене, Господи...
Поділля... Мені п'яненькому - моя мила подільська говірочка!
- ...нашо ти їм підсовуєш сраку - нашо вона їм тра? - це до Павла (про що вони?). - Тут не то шо твій гуцул Герасемнюк, тут наш тутешній Драч нічо не пойме! - і Толя замовкає для миті суму. - Ото якби Україна отділилась од Росії, коли-небудь, а не так як зараз... А Поділля од України... хай там собі кацапи в Києві строять своє! Ми б - тутечки... Шо - я не прав? ...Бураки - всім сахар... А то, понімаєш, гуцули з кацапами змовились, і нас подоляків, на сміх! Трасця їх матері... От тоді б зажили... І шо нам до їх Чорнобилів та Домбасів?! Шо - в нас нема своїх горбів? А то - трембіти, Ротару, тоже мені ше - Героїня!.. От Плющ - хороший чоловік... Тай Мороз нормальний... А Ющенко?.. Йому Омельченко - да пошол ти!.. А він?! Хіба це президент... в будущем... Так і я можу бути президентом! Скажу Павлові, хай мені напише реч... А нє, - то в морду! А то, понімаеш... А вобще-то - вкрали вони у нас Україну... Злодії!..
І він замовк.
Мовчали й ми, не тому, що не було чого пити - ми мовчимо. А що казати?
Я починаю катастрофічно тверезіти.
Мабуть ще до вечора втечу з Берегель. Спробую втекти, якщо дасть Бог.
2003 р.