Ювеліада
Дійові особи.
Олександр Олександрович(О.О.), голова обласної спілки письменників.
Галина Іванівна (Г.І.), поетеса.
Олена, молода поетеса.
Петро Петрович (П.П.), поет, критик.
Микола Миколайович (М.М.), поет.
Василь Васильович (В.В.), поет.
Віктор Вікторович (Вік.Вік.), поет.
Іван Іванович (I.І), прозаїк.
Аврам Аврамович (А.А.), поет, прозаїк. Всі: члени спілки письменників.
Марія Михайлівна (М.Мих.), прибиральниця.
Молодий поет, кандидат у члени спілки письменників.
Дія відбувається в приміщенні обласної організації спілки письменників. Стіл, шафа, стільці, на стіні портрети класиків, невелика трибуна для виступів. На столі папери, телефон тощо. Кімната, в якій проходить дія, прохідна до кабінету голови спілки.
До кімнати заходить Олена із папкою в рука. В кімнаті нікого немає. Вона оглядається, підходить до дверей кабінету голови спілки. Стукає у двері.
Олена: Олександре Олександровичу! Ви є? (стукає ще раз, заходить до кабінету голови. Через якусь мить виходять обоє ) Олександре Олекс... (двері відчиняються).
О.О.: Значить, Олено... Ось тобі папір, ось ручка, будеш вести протокол зборів. Ти, по-моєму, вже вела протокол?
Олена: Так, на минулих зборах.
О.О.: От і прекрасно! Записуй суть сказаного, а не сказане! Наша братія любить патякати. А тепер візьми графинчик і полий квіти. вазони, бо наша секретарка прихворіла, а прийде - очі виїсть, за квіти. Добре? А ми поки-що допишемо проект постанови... (виходить до кабінету, повертається) Особливо фікус! Чуєш - особливо фікус.
Олена: Такий цінний?
О.О.: Куди там. Він для неї дорожчий власного життя - символ щастя! {повертається в кабінет)
Олена: Розумію... {починає поливати фікус. Дзвонить телефон).
Олена: (бере слухавку) Альо..! Так, це спілка письменників... Ой, знаєте, я зовсім недавно у спілці... Ви голові передзвоніть, в кабінет, бо це телефон секретарки, а вона хворіє... (кладе слухавку, ходить по кімнаті, розглядає портрети класиків. Зупинилась біля одного. В цей час в кабінет тихенько заходить Микола Миколайович) Невже і мій портрет колись висітиме ось так, на стіні, і хтось буде ось так, як я... Невже таке станеться колись...
М.М.: Станеться, мила моя (Олена захоплено ойкає). Обов'язково станеться! Леся теж була у свій час початківцем, а потім... тільки не у всьому бери з неї приклад!
Олена: Миколо Миколайовичу, що ви маєте на увазі?
М.М.: Ну, знаєш... По-перше - молодість проходить, а сьогодні вже доказано, що вона була, так би мовити, не зовсім жінкою.
Олена: Про що це ви?
М.М.: Про що?! Чоловіків, так би мовити, не любила, от про що, красу свою змарнувала даремно, а могла б...
Олена: Ви хочете сказати, що вона була лесбіянкою? Миколо Миколайовичу! Як ви таке можете, ви - поет, інтелігентна людина і таке!
М.М.: Оленко! Заспокойся! Що ти, мила моя. Звичайні жарти! Щоб Леся і лесбіянка!? Таке не притаманно нашій нації, особливо нашим жінкам! Це я так... Тепер, знаєш, які часи! Головне - щоб тебе марнота від творчості не відволікала. Творчість, творчість і ще раз творчість..! Як казав колись колишній класик...
(заходить Петро Петрович).
Олена: Доброго вечора вам, Петро Петровичу. Вітаю вас з ювілеєм, всього вам найкращого і здоров'я особливо.
П.П.: Дякую, дочко, та до ювілею ще ого-го! У моєму віці два місяці це вже строк, ще дожити потрібно.
М.М.: Ну, Петре Петровичу, з вашим здоров'ям дотягнути до сотні - за виграшки, то ж не прибідняйтесь. Здрастуйте (пожимають один одному руки).
П.П.: Здрастуй, Миколо. Голова - в себе?
М.М.: Аякже, Петре Петровичу, якщо тулуб починає бути присутнім, то голова вже присутня!
П.П.: Зайду, привітаюсь...
М.М.: Добре, Петре Петровичу, (до Оленки) Бачила ювіляра! Боїться до вісімдесяти не дожити - такого довбнею не доб'єш, він ще тебе переживе... мене - сто відсотків!
Олена: Чому ви так, Миколо Миколайовичу, приємний дідок, хай собі живе!
М.М.: Хай собі живе, Оленко, хіба ж я проти, тим більше - ми інтелігентні люди, і повинні один одному... (відчиняються двері кімнати, заходить Василь Васильович, розхристаний, напідпитку)
В.В.: О! Графомани вже сповзаються? Оленко! (цілує її руку) Тебе не стосується, ти ще не встигла обезчестити літературу, це ми з Миколою, ґвалтівники...
М.М.: Василю Васильовичу, я прошу вас!
В.В.: Змовкаю, змовкаю... А що сталось, Миколо? Мене зустрів наш "геніальний" і сказав, що сьогодні збори - до нас завітав Коцюбинський?!
М.М.: Що ти верзеш! Ось, Оленко, погляньте! (вказує на В.В.) Міг би бути прекрасним поетом, а що вийшло..?
В.В.: (вдоволено розкланюється) Такий же графоман, як і всі. Ви читали мої опуси, Оленко?
Олена: Читала, Василю Васильовичу, і мені все сподобалось.
В.В.: Все не може подобатись, дівчинко моя, але дещо... ось це, наприклад:
Біжить бікфордів шнур — по снігу лис
І чорним оком хлипа ополонка
І лід тріщить, як у катівні кість...
М.М.: Краще почитали б щось із класиків, Василю Васильовичу, кожен із нас має добру сотню віршів, які не стидно читати вголос.
В.В.: Можливо... Хоч Пушкін має таких десятків зо два... і це добре, це добре, Оленко, - напишете отих два десятки таких віршів і... ваш портрет висітиме серед класиків. То що у нас за аврал, Миколо... Миколайовичу?
М.М.: Перше, це те, що наш голова йде кандидатом в народні депутати, маємо його висунути, поет проситься у спілку, потрібно розглянути і третє - ювілей у Петра Петровича! Для нашої організації - подія. Потрібно обговорити...
В.В.: А що обговорювати - дожив чоловік до... Скільки йому має стукнути?
М.М.: Вісімдесят!
В.В.: Ого... і нащо стільки жити..? тож зберемося... та зачекай! Він же такий жлоб, що й не виставиться, а якщо й виставиться, то не нам, не мені - це вже точно!
М.М.: І правильно зробить, ти собі й сам виставишся.
В.В.: Отак в наш час поважають поетів! Там ще є водичка? (вказує на графин)
Олена: Ні, вибачте, поливала вазони... Секунду зачекайте, збігаю, - принесу. (виходить).
М.М.: Василю Васильовичу, вона - моя студентка, прошу тебе... я читаю їй теоретичний курс сучасної літератури, а ми з тобою, як не є, її сучасники...
В.В.: Миколо, сучасники, про яких ти їй розповідаєш, повмирали сто років тому, і через сотню літ, можливо, хтось із нинішніх сучасників... Нашого покоління не існує в твоїй сучасній літературі, тому що тобі соромно за свою літературу перед сучасниками..! Ювіляри... мать вашу... {входить Олена)
Олена: Ось, Василю Васильовичу! Може склянку..?
В.В.: Не обов'язково... Ми - поети, нам можна усе!
(М.М, заходить до голови. В кімнаті двоє, В.В. та Олена. В.В. п'є воду з горла).
В.В.: Для мистецтва, дорога моя Оленко, все одно, скільки митець сьогодні випив, а от що створив - не все одно. Артюр Рембо торгував рабами... де ті раби тепер?! А Рембо {показує на портрети) - ось він!
Олена: Між них його немає.
В.В.: Звичайно..! Пусті місця на стіні завішають портретами сьогоднішніх ювілярів... (входить Аврам Аврамович, за ним — Іван Іванович, Іван Іванович здоровається, сідає до столу, розкладає папери).
А.А.: (з дверей) Якого дідька хвору людину підіймати з постелі? Ти чуєш, як я розмовляю! Привіт. Здрастуйте, дорога пані. А кашляю як! У мене пневмонія».! скоріш за все. Він телефонує і каже мені: "Приїдь, кворуму не буде!" А якщо я умру! Буде кворум чи не буде? Скажи мені, будь ласка, Василю! І ви... пробачте, забув, як вас...
Олена: Олена.
А.А.: І ви, Олено, скажіть, будь ласка..?! Чорт зна що! Ніякої поваги... (підходить до батареї опалення, мацає її) О! Я так і знав! Я так і знав..! У кімнаті - мінус 10, а вони зібрались проводити збори! Одягніться, дівчино, одягніться, ради Бога! Василю Васильовичу не привикати, а вам ще - народжувати..! То чого збирають, Василю - висуваємо когось на Шевченківську премію?
В.В.: Кого?
А.А.: І я ж так думаю - кого?
В.В.: І ти подумав, що тебе?
А.А.: Ні-і-і... Ну чому ти так?
В.В.: В депутати висуваємо... голову нашого, приймаємо у спілку якогось…
А.А.: Ну-у-у... Це серйозно... А я думав чорт зна що... А це - серйозне питання!
В.В.: ...і Петру Петровичу, нашому релікту, скоро вісімдесят...
А.А.: Та ти що! Та-а-ак... це справді серйозно. А кого приймаємо?
В.В.: А хіба не одинаково
А.А.: До речі, мені в січні наступного - шістдесят, я сам забув... в цій мотанині. А де наша секретарка?
Олена: Вона хворіє, Авраме Аврамовичу, через тиждень буде.
А.А.: Зайду до неї… Але якось про це, самому... Ви..., як вас, вибачте?
Олена: Олена.
А.А.: ...Ви, Оленко, нагадайте їй, так, між іншим, що у мене скоро ювілей. Та й не тільки у мене! До речі, Василю, тобі вже було п'ятдесят?
В.В.: Було, у минулому році.
А.А.: А чому ж ти не...! Нікому не сказав? Ну, старий, ти даєш!?
В.В.: Поети до п'ятдесяти не доживають, або доживають як не поети...
А.А.: Переста-а-а-ань! Все це слова... А де ж інші? Що, окрім вас нікого не буде? То кого ж приймаємо?
В.В.: Ї й – Богу не знаю. Бачив його кілька разів у Олександровича.
А.А.: Такий невисокий вусань?
В.В.: Так.
А.А.: То я читав його, так би мовити, збірочку, і скажу тобі відверто – я буду проти!
В.В.: Він вже стіл накрив у «Вогнику» на 10 персон для всіх членів правління. Так що прийдеться відпрацьовувати. Чи ти не підеш за стіл?
А.А.: Яке це має значення – піду я за стіл, чи ні?!! Я буду «проти», а ви голосуйте «за», а якщо він пройде – моя совість залишиться чистою.
В.В.: А потім скажеш йому, що голосував за нього, а хто був проти – не знаєш. Так? Ну, і жук ти, Ароне…
А.А.: А ти - будеш «за»?
В.В.: Буду «за»! Одним графоманом більше – яка різниця. Зате буду пити його горілку якраз із чистою совістю.
А.А.: Ось вона яка, ціна твоєї совісті. Ну, Василю...
(Двері відчиняються, до кімнати заходить молодий поет)
Поет: Доброго дня, чи вечора. Я… мене сьогодні мають приймати у спілку. Моє призвіще…
А.А.: Так, знаємо, знаємо і вітаємо. Читав вашу збірку, читав, і хочу вам сказати що момент істини ви ловите. Тож знайте, що один голос, мій ви вже маєте.
Поет: Дякую вам, дякую! А ви Арон Аронович?
А.А.: Так.
Поет: Я дуже, дуже… Ви чи не єдиний в кого я навчався поезії, я дуже радий.
В.В.: Молодий чоловіче, навчатися потрібно у класиків. Але якщо ви вже навчилися…Та скажіть мені - для чого вам оце все?
Поет: Вибачте, я не…
В.В.: Спілка! Для чого вона вам? Сьогодні, як казав колись Вася Степанко, це вже «анонсенс»
Поет: Ну як? Колектив… творчий, можливість спілкування.
В.В.: Творчий?
А.А.: Василю Васильовичу! Вічно ти як Омелько з конопель! Не зважайте, колего, не зважайте. Присядьте, будь-ласка, зараз зберуться члени правління, швиденько проголосуємо і вважайте що ви наш. Слухай-но, Василю, а як з кворумом.
В.В.: Кворум зібрався в голови.
А.А.: А хто там? (В.В. відпиває з графину) Василю! Що ти робиш, вона ж не кип'ячена! Ще й холодна... мабуть...
В.В.: (ставить графин) Зате смачна...
А.А.: То хто в голови?
В.В.: Ну хто? Сам голова... безперечно... ювіляр наш і теоретик...
А.А.: Микола Миколайович? Ну, добре, я теж залечу на хвилину.
В.В.: Авраша! Хвилиночку (підходить до А.А., щось шепоче йому на вухо)
А.А.: Але це - в останнє! (виймає гаманець, дістає купюру, дає В.В.)
В.В.: Може й востаннє... Оленко, юне наше дарування..
Поет: Вибачте, я ще повинен збігати дещо докупити. За кілька хвилин повернусь.
В.В.: Добре…(до Олени) Попрошу тебе, дорогенька моя – збігай за пивом. Якщо сам піду - їй богу вже не повернусь. Як ти? Виручиш? Коли тебе приймали в спілку - я ж за тебе... Ти пам'ятаєш?
Олена: До чого це, Василю Васильовичу, не потрібно так... я сходжу, мені не важко. Для вас...
В.В.: От і добре, дорогенька... Візьми ось дві гривні, і... (дає гроші) купи синій "Славутич". Тільки обов'язково синій "Славутич" - нектар для поетів! Запам'ятай це! Тільки ж хутчіш, будь ласка, ...бо, не дай Бог, розпочнеться... (Олена одягається, виходить).
В.В.: (до себе) Як там в Екзюпері? "Щире дитя... навіки невтішне... Що тебе занесло на цей смітник бездарів і блюдолизів..." А мене що? А мене... може, хоч поховають за казенний кошт... Дочекаєшся... Ювіляри обісрані! Але ж... квартирку все - таки дали! Коли б я її отримав, якби не та молодіжка... і де та молодіжка тепер..? Та перед літературою у мене совість чиста - не бігав за авторитетами, всякого гімна не друкував, а за дві книжечки мене Господь простить... Помирати поїду в село... щоб із цими, ювілярами, не приведи Господи на цвинтарі лежати поряд... Хоч там спокій мати... Сиди собі на горбі, споглядай, як тече річечка..! Пляшчинка в торбині, сало свіже... несолене! Двійко яєць - свіжесеньких! Цибулина своя, з городу... Повітря!? {втягує в себе) Пахне суницею... пахне перестиглою суницею..! А з того берега: "Василю! Агов!..." А ти: "Агов! Іди, брате, посидимо..." І стромить той косу гостряком у землю, і піде через гребельку... з торбиною в руці... А тут..? В депутати!.. Господи, Господи... Що ж я зробив тобі такого, що об'єднав ти мене з цими вурдалаками... Дві гривні прошу..! Ніби це я безрідний... і геть безплеменний... (відкриваються двері, входить зріла поетка Ганна Іванівна та місцевий геній — теж поет, Віктор Вікторович, Вона —яскраво крашена блондинка в рюшекчках, гіпюрах і довгій чорній спідниці, він — у чорному фраці з метеликом, в темних окулярах).
Г.І.: Ти сам, котику мій? (Вік Вік. холодно киває В.В.) А де ж усі? Вже сьома вечора, пора б і почати.
В.В.: Вони там (киває на двері). Кличте їх вже... {задумався на хвилину)... Читав я твою книгу, панні Ганно, читав... і знаєш...
Г.І.: І що? Тільки не кажи чогось поганого, не псуй мені настрій перед зборами, котику мій, то... що..?
В.В.: Головне, Ганно, що ти не стала писати гірше, і це саме головне!
Вік.Вік.: На скільки мені відомо, ти взагалі перестав писати, от тільки пити..!
Г.І.: Ну-у-у, котики мої, не сваріться! Тим більше, Вікторе Вікторовичу, ви у молодості теж не давали горілці спуску!
Вік.Вік.: Шановна Ганно! Це було за царя Гороха. Сьогодні я заслужений діяч мистецтв, і я не кажу, що ви витворяли двадцять п'ять літ тому! Так що я маю повне право ставити кожного на своє місце {відходить, сідає за стіл. Заходить Олена з пивом. Із кабінету виходить решта).
О.О.: Ну ось... а то - не буде кворуму!
(Всі здороваються. В.В. підходить до Олени, забирає пиво, дякує, А.А. поважно здоровається з генієм Вік.Вік. — той здоровається кивком голови, та руку не подає, Г.І. - з усіма цілується, тільки Олені ледь киває головою. Всі сідають, В.В. (метушливо) відкриває ключем від квартири пляшку з пивом, повертається до усіх спиною, а до залу обличчям і жадібно відпиває. Заходить молодий поет, на нього ніхто не звертає уваги).
О.О.: Василю Васильовичу! Приєднуйте до нас своє тіло, яке якраз і є кворумом (всі сміються, за столом гомін). Тож, дорогі мої, наше правління нараховує дев’ять осіб... Будемо відкривати збори. Хто за це - прошу проголосувати! (всі голосують) Збори прошу вважати дійсними, тож перейдемо до повістки дня. У нас на сьогоднішні збори винесено два питання. Перше - висування нашого кандидата в народні депутати України, Попенка Олександра Олександровича, голову нашої спілки письменників, ви мене добре знаєте.., і друге питання - майбутнє святкування ювілею нашого ветерана, нашого товариша по перу Петра Петровича, якому через два місяці виповнюється 80, і третє: прийом у спілку нашого молодого колегу, якого ви всі добре знаєте. Є пропозиція затвердити повістку дня. Хто за це, прошу проголосувати.
Олена: Пробачте. Я хотіла... Я готую нову книгу віршів.., я б хотіла...
О.О.: Пані Олено, розумію вашу проблему, але давайте це питання обсудимо в приватному спілкуванні. Збори не для цього.
Олена: А для чого? (всі шикають на неї)
О.О.: То ж продовжимо. Пропоную обрати секретарем нашу чарівну Оленку. Хто за? - Всі. От і добре. Приступай, Оленко. По першому питанню слово має Аврам Аврамович. Просимо, Авраме Аврамовичу.(відкриваються двері, до кімнати тихенько заходить молодий поет із пакетом у руках і сідає в кутку)
А.А.: Олександре Олександровичу! У мене є пропозиція щодо повістки дня. Давайте першим питанням поставимо прийом до спілки, швиденько з ним упораємось, а потім з другим і третім - вже як вийде. Я маю на увазі – по часу. То як?
О.О.: Я не проти. Хто за?
(всі голосують)
О.О.: Тоді я, як голова спілки, представлю нашого кандидата.
Вік. Вік.: Його представляти – тільки час гаяти. Всі добре знають ціну вашим протеже. Швиденько голосуйте і йдіть пиячити. Але хочу щоб ви знали (звертається до поета). Я голосуватиму проти вас!
О.О.: Вікторе! Збори - є збори і дотримуйтесь…
А.А.: Ведіть себе відповідно!
О.О.: Так, відповідно ведіть себе. Про своє рішення заявите підняттям руки коли будемо голосувати.
А.А.: Олександре Олександровичу, я думаю що в цій ситуації є доля тиску. Репліка Віктора Вікторовича може вплинути на рішення кожного із нас, тому я пропоную голосувати таємно. Як ви на це? (звертається до всіх).
О.О.: Як знаєте…Це затягне процедуру, але якщо всі не проти… прошу голосувати. Хто за таємне голосування? (всі, окрім Вік. Вік.)
О.О.: Більшість «за»…Ну що ж… Олено, приготуйте будь-ласка папірці і скриньку. Там, у моєму кабінеті(Олена виходить) Хочу сказати тобі Вікторе – вічно ти тягнеш одіяло на себе. Як би не ти – проголосували б швиденько і перейшли до головного. А так…
М.М.: Віктор Вікторович ніяк не може усвідомити, що не він голова спілки. І ніколи ним не буде.
Вік.Вік.: Клав я на ваше головування!
М.М.: То чому ж тоді виставляли свою кандидатуру на минулих виборах?
Г.І.: Для того, щоб ви свою не виставляли Миколо Миколайовичу? Віктор Вікторович – людина принципова. І його діяльність пішла б тільки на користь нашій організації.
М.М.: Особливо вам, Галино Іванівно!
О.О.: Не перетворюйте збори на балаган! Сьогодні не час виясняти відносини між собою. Ми повинні об’єднатись навколо ідеї зміцнення нашої організації. Дехто, як он Василь Васильович, починають закидати – навіщо сьогодні спілка і таке інше. А скажіть но мені, ви що, квартири від заводу якогось отримали? А по будинках творчості з колгоспної подачі вештались? Чи може ми тут всі генії і нам чогось не додали? Я вам скажу так дорогі мої: майте совість і будьте вдячні. Не ми спілку створювали і не нам її закривати. До речі… Наступного року нашій обласній організації 25 років. Так от, обласна рада має виділити кошти на святкування, в тому числі і на кілька книжок. Так що подумайте добре кого і за які заслуги будемо видавати.
Г.І.: І кого ж?
О.О.: Обговоримо це, але не сьогодні.
Вік.Вік.: А чому б і ні? Невже висування Олександра Олександровича в депутати головніше ніж видання моєї збірки?
М.М.: А чому вашої?
Г.І.: А що – вашої?
(входить Олена)
О.О.: Ну все, заспокойтесь. (Олена всім роздає папірці). Давайте швиденько оберемо лічильну комісію.
А.А.: Я пропоную головою комісії вибрати Олену. А членами комісії Ганну Іванівну та Петра Петровича. І Петре Петровичу, ви вже якось мобілізуйтесь, бо таке відчуття що ви відсутні на цьому засіданні.
П.П.: Ой, чоловіче що тобі сказати…
О.О.: Добре. Всі згодні? Всі. Нагадую як голосувати. «За» - призвіще залишаєте, «проти» призвіще викреслюєте, утримався – підкреслюєте.(всі починають голосувати - шукають ручки, затуляються один від одного і т.п., підходять до скриньки)
А.А.: (підходить до претендента) Поздоровляю! Я говорив з Михайлом Михайловичем – він теж за, Іван Іванович ще нікого не викреслював, так що…
Поет: Дякую вам, дякую.
А.А.: Віктор Вікторович буде проти, але він погоди не зробить.
Поет: Дякую (тисне руку А.А. Лічильна комісія виходить до кабінету голови)
О.О.: (до І.І.) Іване Івановичу, ви хоч проголосували?
І.І.: (відривається від паперів) Так! І ,щоб ви знали, проголосував «за»!
М.М.: А що тут дивного, Іване Івановичу, я теж «за». Нам потрібна молодь, потрібно, як кажуть, вливати нову кров.
Поет: (до О.О.) Я дещо докупив до столу… То може занести?
О.О.: Зачекай. Зараз дівчата об’являть результати, ми займемось своїми справами, а ти підеш накривати стіл. (Поет сідає на своє місце, всі про щось розмовляють напівголосно. Із кабінету голови вибігає Г.І. і мовчки займає місце за столом. Все дивляться у відчинені двері кабінету голови з яких обережно і злякано виходить Олена). Ну?
Олена: Всі голоси «проти». (Довга пауза) Ось… (подає голові папірці)
О.О.: (проглядаючи папери) Так… І я «проти»…
Олена: Виходить, що так.
О.О.: Я ж думав що всі будуть «за», а я , так би мовити… Людина он стіл для вас накрила, а ви?(всі мовчать, тільки Вік. Вік сміється)
В.В.: Може воно до кращого. (підходить до поета) Бог знає що робить. Я мав утриматись, але оці закреслення-підкреслення… (до всіх) Може переголосуємо?
О.О.: За статутом не маємо права.
В.В.: Хлопця шкода…
А.А.: Василю! Є протокол, а протокол він і в Африці протокол! А ви, юначе, не переймайтесь. Наступного року попрацюєте, наберетесь сил і дасть Бог ще одну збірку видасте. Так що – самі розумієте…(поет підіймається, збирається йти)
В.В.: Зачекай, друже! Пішли-но зі мною! (веде поета до кабінету голови)
О.О.: Василю!
В.В.: Я на хвилину!.. Ні совісті у вас ні сорому… (виходять)
І.І: (до всіх) Що – не пройшов?
О.О.: Так ото ж …
І.І: Не дивно. Читав і нічого хорошого там не знайшов .
А.А.: Так, йому ще працювати і працювати.
Г.І.: То навіщо було тин городити? Сором який!
Вік.Вік. Не переймайся. Горілочки вип’єте, закусите, заспіваєте йому про його геніальність, а потім вже про свою, власну…
О.О.: Та годі вже вам!
(входить В.В. весело посміхаючись)
В.В. Заспокоїв! Пояснив що до чого у трьох словах, так що – просимо до столу!
О.О.: Василю! (зривається з місця) До якого в гроба… в душу… столу! (грюкає кулаком по столі) Зараз же сядь! Їй Богу до гріха доведе. Іване Івановичу! Залиште ви свої папери, бо вилетите через вікно разом з ними! Все! Давайте працювати! Ароне Ароновичу, переходьте до другого питання.
(А.А підходить до трибуни)
А.А.: Шановні друзі, брати по перу... Я не буду надовго затримувати вас своїм виступом. Мені доручено нашим поважним головою спілки, нашим шановним Олександром Олександровичем...
О.О.: Авраме Аврамовичу, - чому доручено? Я думаю, це ваша ініціатива, і не тільки ваша!
А.А.: Так, так, Олександре Олександровичу. З нашої ініціативи ми висуваємо... наша обласна організація спілки письменників... нашого голову спілки Попенка Олександра Олександровича кандидатом в народні депутати Верховної Ради України. Які будуть пропозиції?
Вік.Вік.: Скажіть мені, будь ласка, шановний Авраме Аврамовичу - коли і з ким ви обговорювали кандидатуру нашого шановного голови і чию іще кандидатуру ви...
А.А.: От якраз перед зборами і обговорювали! А якщо ви маєте на увазі свою кандидатуру, то будьте певні - не обговорювали і обговорювати не будемо, і те, як ви стали заслуженим діячем мистецтва, ми теж не обговорювали, але ви, як бачите... (дехто сміється).
Вік.Вік.: Я попросив би вас... Знаєте - за такі слова...
О.О.: Вікторе Вікторовичу, ми все прекрасно знаємо, тому давайте без демагогії. Конкретно і по ділу - прошу, Авраме Аврамовичу!
М.М.: Тільки, будь ласка, справді - без демагогії, конкретні пропозиції!
П.П.: Я теж такої думки... Тож давайте заслухаємо нашого претендента в кандидати і... Думаю, що достойнішого та поряднішого чоловіка, ніж наш Олександр Олександрович, навряд чи знайти у нашому місті - правозахисник, людина несамовитого таланту, відомий усім...
В.В.: Петре Петровичу, ми ще не обговорювали кандидатуру, то ж...
П.П.: Так, так. Тож просимо, Олександре Олександровичу, про себе декілька слів, програму, так би мовити, і таке подібне...
Голова (встає, йде до невеличкої трибунки в іншому кутку кімнати, стає перед глядачами) А чому не поставили трибуну перед столом? Хоч це моя справа, секретарка хвора, а сам - не доглядів, (до глядачів) Ну що ж, мої дорогенькі колеги... Про себе важко говорити, я такий, як і всі ми. Доля моя, це доля мого народу. Як і весь народ мій, я теж відчув на собі весь тягар отієї тоталітарної системи, що стільки років панувала над нами, як правозахисник був цією системою покараний, ви всі добре про це знаєте, і ось настав час, коли я зрозумів - час мій прийшов... Сьогодні мені є про що... є що... одним словом, прийшла пора послужити не тільки народу нашому багатостраждальному, я хочу сказати – не тільки літературі, але й народу, - вибачте, хвилююсь. Ви добре знаєте, скільки зробили письменники для встановлення нашої незалежної держави! Я думаю, що цю традицію потрібно продовжувати, тому що ми є розумом, совістю, чесністю нашої... країни. Про себе довго не буду, ви мене добре знаєте, я вже сказав - подивіться на себе і ви впізнаєте мене. А що до програми... Зрозуміло, що я не економіст і в економічні процеси сунути носа не буду. Є спеціалісти. Я гуманітарій, а вони теж в парламенті потрібні, не тільки хлібом, як то кажуть, єдиним... Право на освіту, на труд теж хтось має, так би мовити, захищати... Та й права творчих людей, творчих спілок на сьогодні ніким не захищені, а розпадуться наші спілки, які є академічними стовпами нашої культури, прийдуть люди з вулиці, ніким не контрольовані, і - кінець нашій національній культурі, і ми, як казав наш президент, перефразовуючи його, не будемо мати навіть того, що маємо! Ви погляньте у вікно! (Олена встає, голова жестом зупиняє її) Я образно, Олено! Сьогодні з'являються як гриби після ядерного дощу всякі неформальні, так звані творчі об'єднання. Шевченка, генія нашого, так би мовити, вже в туалет водять... і не тільки. Чого доброго зустрінуть вас на вулиці і спитають, ткнувши пальцем в груди: "Хто ти такий?". Ви відповісте: "Я член національної спілки письменників!". "Ти - ворог народу", - буде вам відповідь. І вони будуть праві. Я маю на увазі - коли ми не дамо достойної відсічі... Так що - отак. Дякую вам.
А.А.: Дякуємо, Олександре Олександровичу за яскраву і змістовну промову... Я думаю, що будемо ставити на голосування. Хто за те...
Вік.Вік.: А чому ви не даєте іншим слова?
А.А.: Ви своїм голосуванням скажете все, що захочете, шановний Вікторе Вікторовичу. Тож хто за те, щоб наш голова спілки, нашої національної спілки письменників Попенко Олександр Олександрович, був висунутий нашою спілкою кандидатом в народні депутати Верховної Ради? Прошу голосувати. Голосуємо, товариші... Всі голосують... Більшість - за! Проти - Віктор Вікторович, утримався - Василь Васильович. От бачите, Вікторе Вікторовичу, ви з Василем Васильовичем сказали все, що хотіли! Тож поздоровляємо вас, Олександре Олександровичу – ви висунутий кандидатом... Ви записуєте, Олено?
Олена: Так, Авраме Аврамовичу, записую.
А.А.: Прошу вас, Олександре Олександровичу, продовжуйте збори.
О.О.: Дякую... Дякую усім за підтримку, і тим, хто не підтримав, теж, так би мовити, дякую... Продовжуємо збори. Друге питання наших зборів – ювілей нашого шановного Петра Петровича. Я буду з місця. Думаю, що це дружня бесіда, вона більше ніж обговорювання, і дозволю собі кілька слів. Ви всі добре знаєте Петра Петровича - ветеран, критик з багаторічним стажем, громадянський діяч - чого він тільки не очолював за довгі роки свого життя... Тож я думаю...
Вік.Вік.: Прошу заслухати!
О.О.: Про що ви, пане Вікторе?
Вік.Вік.: На скільки я розумію, ви ведете до...
О.О.: Я ще нікуди не веду, і не перебивайте, будь ласка, вам нададуть слово. Так от... Не можуть деякі із нас, хоч би в ювілей, поважати свого колегу! І давайте так більше не робити. Я пропоную писати звернення нашої організації до президента про нагородження нашого ветерана, нашого ювіляра, відзнакою президента України. Прошу за це проголосувати.
А.А.: Почекайте, Олександре Олександровичу, тут є...
Г.І.: Так, так, зачекайте, може якісь інші пропозиції є.
О.О.: Давайте все по-порядку - ви, Авраме Аврамовичу. Прошу!
А.А.: А чому б нам не просити президента нагородити нашого ювіляра почесним званням "заслуженого письменника України" - йому все таки 80 років!
О.О.: Немає такого звання!
П.П.: Як немає - ви ж маєте це звання, Олександре Олександровичу!
Г.І.: Хай таке ж звання президент надасть і нашому Петру Петровичу!
О.О.: Серед нас і так двоє таких, я і Віктор Вікторович. Ви що, хочете, щоб усі члени нашої спілки були заслужені? І я не заслужений письменник, а заслужений діяч мистецтв.
В.В.: Дайте мені сказати... Послухайте! Шановні! Все-таки ювілей. Хай людина розповість про себе детальніше... ми послухаємо і щось придумаємо. Дайте послухати, все-таки - ювілей.
О.О.: Як не дивно, Василь Васильович має рацію. Прошу, Петре Петровичу!
П.П.: (підходить до трибуни) Скоро мені вісімдесят... більшу частину свого життя, де б я не був, щоб я не робив, куди б мене не посилала партія - я вірою і правдою служив Україні..!
Олена: Петре Петровичу! Вибачте... ці слова... теж записувати?
П.П.: Записуй, дочко, це вже історія! Так от... Що я казав..? А... Мій творчий шлях розпочався в Ірані, коли я був дописувачем в газету нашого тодішнього контингенту військ в цій країні, яка називалась "На захисті рубежів комунізму". Але діло не в назві, самі розумієте, що інтереси нинішньої нашої держави захищались тоді від Мурманська до Владивостока, від північного полюса до Кушки. В своїх статтях... у мене на той час було сім класів, що дало освіту майже, по сьогоднішніх мірках, добрих десять... Але не про це тепер... В цій газеті надрукували два моїх вірші. З тієї пори, я вважаю, і розпочався мій творчий шлях, як поета та публіциста.
Вік.Вік.: На яку тему були вірші?
О.О.: Запитання, будь ласка, в кінці промови!
П.П.: Я теж хочу просити вас про це. Важко відповідати на запитання і потім знову ловити нитку думки. То ж... Після війни - інститут, наш педагогічний. Вчителював, був директором школи, з п'ятдесят третього - викладач нашого, тепер вже, університету. Завжди писав... завжди... Мої студенти добре пам'ятають мої вірші, тим більше, що у свій час керував інститутським літоб'єднанням. В рік проголошення незалежності став членом спілки письменників! Мої три збірки віршів, видані за останні п'ять років - ви їх добре знаєте... До вісімдесятиріччя готую вибране. Куди ввійдуть і оті мої перші поетичні рядки, все краще, що створено було мною за майже шістдесят років довгого творчого життя... Ще хочу додати, що талант мій розкрився в останні десять років, повторюю - в останні десять років, десять років нашої незалежності! Отак я сказав у двох словах, щоб не затримувати вас надовго, і не забирати вашого часу.
О.О.: Дякуємо, Петре Петровичу за справді цікаву розповідь про себе. У сказаному вами промайнула вся історія нашого народу. Що ж... Що було, те було. Тепер нові часи, тепер нові задачі і цілі, і я думаю...
В.В.: Олександре Олександровичу, дозвольте запитання нашому ювіляру?
О.О.: Я надам вам слово.
В.В.: Так надавайте!
О.О.: Добре. Беріть.
В.В.: Ось тут наш шановний Петро Петрович розповів нам, як він чесно служив, але я хочу спитати його - кому? І ще, чому при минулій владі він...
М.М.: До чого тут минула влада?!
Г.І.: Правильно, Миколо Миколайовичу, до чого це запитання?
В.В.: А до того, що талановитих письменників друкували при всіх владах! І я, як єдиний серед вас, який учився в літературному інституті, можу...
О.О.: Не займайтесь саморекламою, Василю Васильовичу. Коли ви вчились у Москві, я відстоював незалежність держави, і якщо вам так подобається ваш інститут, забирайте манатки і забирайтесь у свою Москву!
А.А,: Правильно, Олександре Олександровичу. Правильно! У мене теж є змога безбідно жити в США чи Ізраїлі, але, пробачте мене. Василю Васильовичу - це моя рідна батьківщина! Моя рідна мова, і я залишився із своїм народом...
В.В.: Я не про Москву і не про мову, я - про талант! Але якщо вам моя правда не потрібна - я замовкаю!
Вік.Вік. (в сторону до В.В.) Прямо якийсь Мунцій Сцевола...
Г.І.: Потрібно було довчитись у своєму літературному інституті, а потім вже говорити.
А.А.: ...що попало!
О.О.: Добре, добре, не перетворюйте збори в балаган. Хто ще хоче сказати щось про Петра Петровича?
М.М.: Я скажу з вашого дозволу. Добре, дуже добре знаю Петра Петровича по спільній роботі у нашому вузі, і хочу сказати вам, що це винятково порядна людина! У 30 років він займав посаду доцента кафедри світової літератури! Вдумайтесь - 30 років! Скільки студентських душ було зліплено його руками! І я теж мав таку честь бути його студентом, про що з гордістю заявляю. Він читав мої перші вірші, він дав мені путівку в літературу, і не тільки мені. Тут присутня Галина Іванівна, теж його студентка, а серед відсутніх як мінімум п'ятеро є його вихованцями. Ця людина виховувала цілу плеяду сучасних письменників. Це ми залишились в рідному місті, а скільки із нас осіли в Києві, інших містах України, і це дуже відомі талановиті люди, то ж, я думаю, Петро Петрович заслуговує на найвищу державну премію нашої... країни (починаючи з Г.І. майже усі аплодують).
О.О.: Хто ще?
Олена: Я не вчилась у Петра Петровича, але... він дуже хороша людина... Прочитаєте, Петре Петровичу, щось із свого останнього? Якщо...
О.О.: У нас не літературний вечір, Оленко, це збори! Але якщо... тільки не довго!
П.П.: Молоде покоління просить, Олександре Олександровичу. Та й ми все ж таки літератори... (дістає із портфеля папери, гортає їх). Ось тут... недавно написано... до дня незалежності... думаю, вам буде цікаво... (одягає окуляри) Це має ввійти у книгу вибраного. До речі. Я прочитаю вірш, який пропоную як новий гімн нашої держави...
В.В.: А чим вам не подобається існуючий гімн?
О.О.: Василю, не баламуть збори! Буде тобі вісімдесят - читатимеш, що захочеш!
В.В.: Мені ніколи не буде вісімдесят.
Вік.Вік.: І слава Богу!
О.О.: Просимо, Петре Петровичу!
П.П.: {читає)
Слався рідна земле, слався
Широтою ланів і садів,
Щоб народ твій тобою пишався,
Щоб пишався майбутнім твоїм.
Вік.Вік.: {сміється) Кіпучая! Могучая, нікєм нє победімая!
П.П.: Ну я так не можу, товариші! Це елементарна неповага до елементарної творчості!
Вік.Вік.: {продовжує сміятися) Отож, шановний, саме елементарної! {всі посміхаються один до одного, голова — теж:, Петро Петрович складає папери в портфель. Заходить Марія Михайлівна і прямує до шафи, біля якої стоїть відро і швабра, грюкає відром, заглядає під шафу).
М.Мих.: Олександре Олександровичу, а куди ви поділи ганчірку?
О.О.: Михайлівна! Яку ганчірку! У нас збори! Майте ж хоч якийсь такт!
М.Мих.: Вже третю ганчірку приношу до вашої спілки! Он в редакції, на другому поверсі, так вже рік тією ж самою мию... А у вас - ніби нечистий завівся. Чим мені тепер працювати? А вранці прийде ваша начальниця, що сидить отут, ніби вона Кучмиха, і давай мені мораль вичитувати..!
О.О.: У нас збори, Михайлівна! Збори! Пізніше приберете! Ідіть, займайтесь своїм ділом!
М.Мих.: А я й займаюсь своїм ділом! Якби ви так займались своїм! І нема чого довго засиджуватись, совісті не маєте! А ще письменники! (виходить)
Олена: Олександре Олександровичу, давайте зробимо перерву, а прибиральниця тим часом... Щоб не чекала на нас...
Вік.Вік.: Ви, Олено, пишіть! І поменше вникайте в проблеми прибиральниць!
О.О.: Ну, Вікторе Вікторовичу, я з вами не згоден! Вона теж людина.
Вік.Вік.: І майбутній виборець.
О.О.: До чого тут виборець! Є елементарна повага до людини!
Вік.Вік.: Знову ж таки - елементарна!
О.О.: Оленко, піди, поклич Михайлівну, пробачся перед нею, за нас. Ми поки що об'явимо антракт. Я думаю, всі згодні? Василь Васильович перекине келишок, Петро Петрович - заспокоїться. Давайте поважати один одного, а то, самі чули, нас уже починають обзивати - письменниками!
Г.І.: Олександре Олександровичу - я зателефоную з вашого кабінету, мені терміново потрібно...
О.О.: Так, будь ласка, (всі встають, П.П ставить свій портфель на стіл, той падає, хтось піднімає, знову ставить на стіл, ненавмисне включає кнопку гучномовця телефону. Чути голоси ГІ. та голос чоловіка, з яким вона розмовляє).
- ...про ювілей, але я хочу підняти питання й про тебе!
- Але ж мені...
- Тобі скоро шістдесят. А ти сидиш у своїй норі...
- Я висиджую квартиру, і при чому тут мої п'ятдесят?
- Як при чому? А пенсія? А та ж сама квартира? Потрібно відпрацьовувати, за так заслуженого не дають, потрібно згинатись, котику мій. Квартиру він чекає... Будеш ти у них мати квартиру, із дерев'яними стінами зверху, знизу і з боків... однокімнатну, за великі заслуги перед літературою... Петровича збираються подавати на заслуженого, він такий заслужений як я... (голова виключає кнопку, заходить до кабінету. Всі стоять. Через деякий час з кабінету виходить Г.І. і мовчки йде із кімнати. Потім виходить голова).
О.О.: Все, дорогі мої, чекаю вас через півгодини. Особливо вас, Василю Васильовичу! Оленко! Доручаю його тобі, (всі виходять. Голова залишається один).
Завіса.
Дія друга
За столом спить В.В. Олена підмітає підлогу. Входить голова.
О.О.: А це що? {показує на В.В.) Я ж просив, Олено! Я просив дивитись за ним! Гроші йому ти дала!
Олена: Він казав, що тільки одну чарочку! Я не думала...
О.О.: Свята простота... Але... може й це до кращого, не буде варнякати, і... і кворум залишиться... Ще б нашого генія хтось напоїв добряче, тож бачите, він вже не п'є! {входять П.П. і М.М.) Заходьте, товариші! Заходьте! Петре Петровичу, вище голову! На те, що там ляпнула Галина Іванівна - не звертайте уваги! Молода ще, дурна. Але ж замітьте - піклується за свого дорогого! Я думаю, що це дуже рідкісний випадок на сьогоднішній день. То ж тільки за це її можна пробачити. Тож - Петре Петровичу..! Ви щось перекусили?
П.П.: Мав канапку... ще звечора поклав у портфель... Так що, дякую... ситий. {входить Г.І.)
Г.І.: Петре Петровичу, я зовсім не мала на увазі... ваші заслуги... коли... я за те, що ви маєте право на більше, а от мій... наш колега, - йому тільки має бути шістдесят! От йому бути якраз заслуженим діячем... Я про це хотіла...
О.О.: Добре, добре, Галино Іванівно, не переймайтесь. Ми все розуміємо {входить А.А. і за ним Вік.Вік. та І.І.)
Вік.Вік.: {до І.І., продовжуючи перед цим почату розмову) ...але нас, провінціалів, не друкують! А якщо й друкують - то у нас, в провінції. Кому ми тут потрібні, {прозаїк киває головою) кому потрібний ваш останній роман в цій дирі! А переклади! Якби мене перекладали, ви думаєте, що Шимборська отримала б Нобеля? Чорта з два!
О.О.: Заспокойтесь, Вікторе Вікторовичу, всьому свій час. А поки що... попрошу вас бути, як кажуть в електричках, взаїмоввічливими. Заспокойтесь, будь ласка, продовжимо збори. По другому питанню хочу сказати кілька слів особисто. Тож як ви знаєте, наша обласна організація не найслабша в структурі спілки, є, правда, набагато потужніші, наприклад, Львівська, Київську я не беру до уваги, самі розумієте, але після Львівської ми, мабуть що... найчисленніші. По кількості заслужених діячів культури в літературі ми з Львовом рівні, це теж плюс в нашу користь. Але... якщо ми будемо "клопотатись" про присвоєння нашому Петру Петровичу почесного звання заслужений діяч мистецтв... і якщо президент видасть наказ про присвоєння, то, пробачте, чи не буде це занадто, скажемо, для Львівщини? Потрібно нам, я думаю, підійти до цього питання якось... ну, скажімо так, без поспіху, обдумати це багато разів... і потрібно ще й врахувати той момент, що президент може не підписати наказу!
М.М.: Підпише, Олександре Олександровичу, у мене є виходи на нагородний відділ, і я гарантую...
Г.І.: Підождіть, Миколо Миколайовичу, Олександре Олександровичу, а чому письменники не мають тих почесних звань, що і художники та артисти? Наприклад - заслужений художник, чи, там - народний? Чим ми гірші?
О.О.: Галино Іванівно, це не я видавав наказ про почесні звання - спитайте у президента.
Г.І.: Так давайте напишемо звернення президенту, тим більше, якщо ви станете депутатом, підтримаєте цю ідею!
А.А.: Галино Іванівно, давайте без фантазій! Що є, то є, і будемо виходити з цього.
Г.І.: Чому фантазії?! От Петру Петровичу - вісімдесят, і він отримає заслуженого діяча, і Віктор Вікторович заслужений діяч, а йому тільки за п'ятдесят! Що, потрібно чекати до 80-ти років? А що отримає Віктор Вікторович на 60? А ви – що отримаєте? Потрібно щось робити... Якщо Оленці якийсь метр в 30 років надумає за "особливі заслуги" надати почесне звання, то що - вона до смерті з цим
зостанеться?
Олена: Галино Іванівно, я зовсім не думаю про...
А.А.: Ви знаєте, Галино Іванівно, у ваших словах є доля істини! Але що поробиш...
Г.І.: Потрібно щось робити, як ви думаєте, Вікторе Вікторовичу?
Вік.Вік.: Я згоден з вами щодо художників. Вони мають стимул для творчого росту і потім - я вважаю, в такому підході явну дискримінацію!
М.М.: А якщо на Шевченківську премію?
А.А.: Пізно вже, та й якби було не пізно - київські не пропустять.
О.О.: Давайте конкретні пропозиції, і до чого тут Київ, коли у Миколи Миколайовича є свої люди в адміністрації...
М.М.: Вони не займаються Шевченківськими преміями, створюється журі...
О.О.: Добре. То по нагородах. Що в Україні найвище?
Вік.Вік.: Герой України!
О.О.: Ну, це вже...
А.А.: Чому ж. Будемо просити Героя - орден дадуть, попросимо орден – дадуть медаль.
Г.І.: Правильно, Авраме Аврамовичу. В мене є пропозиція - ставити питання перед президентом про присвоєння Петру Петровичу звання Герой України! Хто за це, прошу проголосувати (піднімає руку, потім піднімає руку А. А.) Ну чого ви чекаєте! Вікторе Вікторовичу, розбудіть Василя Васильовича, він повинен...
О.О.: Не потрібно, хай спить! Що ви, Галино Іванівно, верзете! Хочете обсміяти мене перед керівництвом спілки? Чи може ви хочете звільнити місце для свого бой-френда? Якого героя? Кому?
Г.І.: А що - він не вартий? 80 років вірою і правдою! Петре Петровичу, що ви мовчите - вас ганьблять, а ви - мовчите! А ваше місце, Олександре Олександровичу, як кажуть в зоні, не головою спілки, а на параші!
А.А.: Заспокойтесь, товариші, заспокойтесь... Ну що ви, насправді. Ми робимо одне діло. Соромились би Петра Петровича... Які там у нас іще нагороди є?
Вік.Вік.: Ну які ще... Орден Ярослава Мудрого, кількох ступенів, Відзнака Президента.
М.М.: А кого відзначають відзнакою?
Вік.Вік.: Всіх.
Г.І.: Як це - всіх?
Вік.Вік.: Дуже просто, від прибиральниці до міністра!
М.М.: Ні. Нам потрібне щось ексклюзивне. А то - прибиральниця. Нас от майже двадцять членів спілки, а в Україні? То ж і по званню нагорода!
Вік.Вік.: Тоді потрібно Військовий Хрест за службу Вітчизні І ступеню.
Г.І.: А чому б і ні? Що, Петро Петрович не був солдатом, от якби він служив, уже б маршалом був би, правда, Петре Петровичу?
А.А.: Але ж не є! Пробачте... Петре Петровичу, я до того, що вашому таланту потрібно знайти адекватну нагороду.
Вік.Вік.: Думаю, що це буде дуже велика...
О.О.: Але потрібно вирішувати щось. Скільки можна товкти воду в ступі. Я маю останню пропозицію - просити про нагородження Петра Петровича Відзнакою Президента, як ви, Петре Петровичу?
Г.І.: А я категорично проти!
А.А.: Я теж! Не категорично, але - проти!
Г.І.: Бо це образа для Петра Петровича!
Вік.Вік.: Як для героя Полтавської битви!
А.А.: Ми ще не ставили питання, дорогий Вікторе Вікторовичу, але ви отримали свого заслуженого, - за які заслуги і перед ким? Ми, до речі, вас не рекомендували!
Вік.Вік.: А я срав на ваші рекомендації.
М.М.: Панове! Ми ж інтелігенти.
Вік.Вік.: І на вашу, пане інтелігенти, інтелігентність! І хочу вам сказати, дорогі мої, окрім цього п'яниці-недоука, який зараз спить, тут нема з ким говорити!
Олена: Вікторе Вікторовичу, шановний, заспокойтесь, ви ж талант, талант не має права отак з іншими...
М.М.: Він талант? Та йому оцей, як він каже, п'яничка, всі вірші дописує! Талант! Плював я на такий талант!
Вік.Вік.: {підходить до М.М.) Ти, дурню, можеш плювати на мій талант, але на мене плювати в тебе не вистачить слини - ще раз відкриєш рота - заткну твоїми ж бездарними віршиками. Зрозумів мене?
Г.І.: Вікторе, сядь! Ти ведеш себе, як в забігайлівці!
Вік.Вік.: А ти - помовчи, кричатимеш на свого суслика, що вірші за тебе пише!
Г.І.: Він - за мене! Це я за тебе пишу! І хай це знають всі. Якби не я - ти б до цієї пори ходив би в кирзових чоботях! Заслуженим він став! Ви гляньте на цього генія!
Вік.Вік.: {направляючись в сторону Г.І.) Ах ти ж, шльондра! Та я ж тебе в порох зітру...
О.О.: Зупиніться! (підбігає до Вік.Вік.) Ви що собі дозволяєте! Ви де знаходитесь! Зараз же сядьте і заспокойтесь! Чи до вас усіх "Беркут" викликати! Зараз же сядьте і заспокойтесь! Усі! (повертається на місце, Вік.Вік. сідає в іншому від Г.І. кінці столу) Я прошу всіх заспокоїтись і повернутись до конструктивного обговорення питання. Збори продовжуємо!
Г.І.: Панове! Панове! Будіть Василя Васильовича! У мене є пропозиція. Олександре Олександровичу, ставте на голосування! Увага, панове. Ставлю на голосування пропозицію - пропоную виключити із членів нашої організації за бездарність і хамство, за неповагу до всіх нас і Петра Петровича, до... до наших зборів Віктора Вікторовича! Пропоную проголосувати! (всі мовчать)
О.О.: Ну-у-у, Галино Іванівно... це вже занадто... в такий час... для нашої України, для нашої спілки...
Вік.Вік.: Ні-ні. Це цікаво! Хочу подивитись на тих, хто підніме руку, хочу бачити очі моїх ворогів! Хочу бачити, хто посміє підняти руку на історію! Це ви виганяли із спілки Ахматову і Пастернака, це ви топили таланти, це ви...
А.А.: До чого тут Пастернак.
Вік.Вік.: До того, що за бездарність ще ні одного не виключили..!
Г.І.: Я Пастернака не виганяла, а от ви - вигнали б!
О.О.: (кидає письменним приладом об стіл) Досить! Ви що! Це вам що! Ви погляньте - Петро Петрович білий, як стіна - ви що - хочете, що його звідси винесли до моргу? (підбігає до Вік.Вік., М.М. біля П.П.) Ану сядь, зараз же сядь! Ось, поглянь (вказує на Олену), дитина сидить! Тобі не соромно? Ганно! - тобі що - клімакс надокучає? Якщо "він" не справляється - попроси мене, я йому допоможу! І помовчіть всі - он погляньте на Івана Івановича (всі дивляться на I.I.. Той тихенько сидить, підперши голову рукою) Якесь сонне царство... (кричить) Розбудіть ви їх в кінці кінців!!! (всі починають будити сплячих. Олена плаче) А ти пиши і не рюмсай! Для чого тебе прийняли у спілку?! (Олена вибігає із кімнати, за нею вибігає Г.І.) Бачите, які всі вразливі. То ж... (прокидається В.В.)
В.В.: (вдивляється у Г.І., яка сидить навпроти) А що, вже почали роздягатись? (дивиться на себе) А мене тоді чому ж не роздягнули? Га? Всі голі, а я... А Вітька?! (показує пальцем) Зніми окуляри, дурню!
О.О.: Василю, ти що, з глузду з'їхав?
В.В.: (продовжує) А мене не роздягнули, це - щоб було з кого сміятись? (починає роздягатись)
Вік.Вік.: Все - білочка! (М.М. та А.А. підбігають до В.В.)
М.М.: Василю - схаменись!
А.А.: Простудишся!
В.В.: Нічого! Всі простудимося і всі помремо - слава Богу!
Вік.Вік.: Пане голова - налийте йому коньяку!
О.О.: Навіщо?
Вік.Вік.: Потім розповім. (О.О. вибігає в кабінет, повертається з пляшкою коньяку, наливає і подає В.В., той залпом осушує стакан, деяку мить стоїть напівроздягнутим, потім розпочинає вдягатись. Всі мовчки дивляться на нього)
Вік.Вік.: Клоуни.
В.В.: Якби я не зіграв оцю роль - ви б вже повбивали один одного... Та й попробуй випросити в цього жлоба сто грамів, та ще й коньяку! Бачили б ви себе зі сторони... Краще б ви пили.
О.О.: Сідай вже, миротворець... Спав би краще... і так (переходить на крик) була пропозиція нагородити Героя... (тихіше) вас, Петре Петровичу, відзнакою президента України. Хто за це? Прошу.
А.А.: (встає) Тільки уточнення, Олександре Олександровичу, дозвольте? Так-от. Вибачте нас, Петре Петровичу, ми тільки з добрих намірів... Петре Петровичу, я думаю, і всі ми так думаємо, я надіюсь, все таки вартий звання заслуженого діяча мистецтв, (входить Г.І. та Олена. Г.І. проводить Олену до столу, витирає їй сльози, потім займає своє місце) Так от. Ми сьогодні повинні думати не тільки про Петра Петровича, але й, пробачте, за себе. Я от прийшов хворий, щоб проголосувати за його... ювілей, і дуже хотів би, щоб, коли настане час, хтось, хворим, теж прийшов на мій... і тому... і думаю, що всі ми думаємо те ж саме, і майте на увазі - не всі ми доживемо до вісімдесяти, і як казав Окуджава -
возьмітєсь за рукі, друзья, чтоб нє умереть по одіночкє!
Вас.Вас: А що? Хтось зібрався вмирати?
А.А.: (не звертаючи на репліку) Тому я пропоную ось який варіант і дуже хотів би, щоб кожний в цей час думав і про себе. Мій варіант: просити президента надати Петру Петровичу почесне звання заслуженого діяча мистецтв із нагородженням його відзнакою Президента, (сідає, всі мовчать, чути, як схлипує Олена)
О.О.: Я думаю, конкретніше не буває... Олено, ти на спілчанських зборах, а не на літстудії, пора звикати..! То що, будемо голосувати? {починають піднімати руки. В цей час двері відкриваються. З відром і шваброю входить прибиральниця)
Вік.Вік.: І так... Караул устал!
М.Мих.: А ви? Не "усталі"? Я вже й вулицю вимила, поки ви тут... "караулітє".
(починає мити ганчірку) Знов треба йти по воду! От вже ці...
О.О.: Маріє Михайлівно! У нас збори, ви розумієте це, чи ні?
М.Мих.: А що я, дурна?! Розумію... А ви мене - розумієте?
О.О.: Що у вас розуміти?
М.Мих.: А то, що у мене вдома дві онуки чекають на мене, а то, що у мене дочка додому прийде під ранок, а то, що я сорок років горбатилась, щоб ви могли отут язиками молоти до півночі! Ордени ділять, пісатєлі! (до Олени) Тікай, дочко, від цих пісатєлів, поки ще молода, бо добалакаєшся з ними до моєї швабри, або як Вася, будеш...
О.О.: Забирайтеся звідси зараз же! Що ви собі дозволяєте! Геть звідси!
М.Мих.: (з ганчіркою в руках) Ти на кого кричиш, пройдисвіте! Ти на кого пащеку відкриваєш! (підходить до голови) Цей віхоть більше може, ніж твоя голова! Як би не він, хто б гівно твоє витирав із цієї підлоги?! Га? Хто?
О.О.: Я сказав - геть!
М.Мих.: Ти сказав: "Геть!" (б'є голову ганчіркою по де попало, той відмахується) Ану геть усі звідси! Геть усі! Бо як візьму швабру, то понаставляю вам орденів! Туніядці, орденів їм захотілось! Йому 80 - ордени подавай йому! Подивись на мене, старе одоробало, - мені ще 60-ти немає, - і ця ганчірка - мої ордени! (всі встають)
Вік.Вік.: Послухайте, ви! Ви знаєте, з ким ви...
М.Мих.: Знаю! Ось зараз (бере в руки відро) ти взнаєш з ким маєш діло! Окроплю тебе святою грязюкою, може розумнішим станеш! Забирай манатки і щоб я тебе тут більше не бачила. Пісатєль! І цього забирайте (вказує на І.І.) Розлігся тут... (виходить, всі звертають увагу на І.І. Голова підходить до нього)
О.О.: Іване Івановичу, прокидайся, бо я тебе стусаном розбуджу... (підходить до I.I., штовхає його) Господи! (вдивляється) Так він же мертвий!
Всі: Як? Не може бути! Я ж будив його! А він що - прокидався? І слова не промовив! Оце так ювілей!
О.О.: Спокійно всім, спокійно! Олено, допиши в протокол, що в кінці зборів виявили тіло мертвого прозаїка, члена нашої спілки...
А.А.: А може він помер не в кінці?!
О.О.: Яке це має значення?
Г.І.: Який ви черствий, Олександре Олександровичу!
М.М.: Так, яке це має значення, Авраме Аврамовичу?
А.А.: А таке, що кворуму не було! {всі замовкають)
П.П.: Але ж ось, Василь Васильович теж майже мертвий був...
А.А.: Але він живий! Ось погляньте на нього!
О.О.: То як же бути з протоколом? Мені завтра подавати його у виборчу комісію!
То був кворум чи ні?
А.А.: Це вже судмедекспертиза вирішить, (голова іде до кабінету)
Г.І.: А який був чоловік - нічого ніколи нікому не сказав поганого!
Вік.Вік.: І не написав хорошого...
В.В.: Потрібно було б пом'янути... по-християнськи...
П.П.: От тобі і ювілей. Довели людину... душогубці, (входить М.Мих.)
М.М.: Так, якось незручно вийшло... перед вами, Петре Петровичу.., та й перед Олександром Олександровичем теж якось... знаєте - старалась людина, старалась... а Іван Іванович одним розчерком - раз! І все зіпсував...
М.Мих.: Дозасідалися. Я так і знала... А в нього хоч рідня є?
А.А.: Є, якась...
М.Мих.: Поклали б його на стіл, а то задубіє, потім у домовину як покласти?
А.А.: От, от! Поки не задубів, думаю, що діло можна довести до кінця {входить О.О.) Олександре Олександровичу, поки з нами Іван Іванович, кворум маємо. Іван Іванович ніколи не був балакучим, то ж і тепер... Маю пропозицію... ту, за яку ми майже проголосували. Хто за? {підходить до схиленого за столом I.I. і піднімає його руку) Одноголосно! Оленко! Так і запишіть: Іван Іванович виконав свою історичну місію - проголосував і... помер.
Вік.Вік.: Фініта ля комедія.
О.О.: Вікторе... Давай без... Давайте вшануємо пам'ять нашого товариша хвилиною мовчання... поки міліція приїде, (всі стоять мовчки)
Г.І.: Я піду. Олександре Олександровичу, у мене ж дома...
М.М.: Та й мені давно пора.
В.В.: Пом'янути все-таки потрібно... Ароне?
А.А.: Ти, Василю, й на горі людському чарку заробиш, на, візьми п'ятірку – Бог тобі суддя, а мені потрібно йти.
О.О.: Ідіть. Я займусь протоколом із Оленкою... Ідіть. Приїдуть - ми - все розкажемо, (всі виходять. Голова з Оленою йдуть до кабінету)
М.Мих.: Поки мрець в хаті... підлогу не миють... Мабуть, і я піду, (ховає швабру з ганчіркою, потім роздумує, знімає ганчірку, бере відро і з ганчіркою в руках виходить. На сцені тільки I.I. за столом. Починає ворушитись. Піднімає голову)
І.І.: Яка тиша! Це ж треба - яка тиша! А спав - як мала дитина! От що то жити біля вокзалу: тихо - спати не можу, а от коли гуркіт... Звичка! Завжди казав: проза - це тиша, а поезія - гуркіт... спати хочеться. Всі порозходились. Пора й мені... (одягається, виходить)
Завіса