Печаль таланту... чи талант печалі?

...Весна мине, але смарагдова зелень ще довго дражнитиме художників. Отой бузок І.. Не забути б купити хліба для Никифоровича - знову образиться. Отака старість. Мабуть, таким він був завжди - старим.
- Привіт, Миколо. Ага, на дачу. В суботу. . У дверях залишив записку. Хтось буде питати - скажеш...
- Бувай...
Скільки нелюбові серед нас. Чому? Хіба ті, хто купує у нього картини, до мене заходять?.. Про всяк випадок. Нелюбов - про всяк випадок...
Замовлю скло. їхатиму назад - заберу. Але ні, грошей то ж не взяв, не вистачить...
Скільки разів писав бузок! Він інакший щовесни. Цієї весни записав ним увесь лист. Ізнизу - будиночки, а бузок по всьому полі, ніби зірвалася граната над Андріївським узвозом.
- Українських, дві... Ще теплий! Дякую. Порадую старого. Не хоче їхати до родичів до Парижу... Може й так, скинути б йому років зо п'ятдесят... Мені вже теж нікуди не хочеться. Михайло, як художник, об'їздив увесь світ. Але яка холодна порожнеча в очах! А посмішка? Гримаса болю: добре, що без пози. Міг би, та переді мною - для чого? Я для нього - що отой стовп... Хто міг подумати, що Мишко стане Шемякіним! Так, йому все одно. Малюнок той залишив без апломбу, залишив - так, між іншим, як однокурсникові, що ніколи не заздрив йому. 1 тепер не заздрить. "Що слава? Заздрощі й дурна1 пиха..." Це - Бехер? Ні, Брехт. Не завжди це так, але... Навіщо йому понтуватися переді мною? Я сів у свій трамвай, він - у свій. Так має бути: хтось устиг, а хтось - ні. Але доїдемо всі... Ти дивись, яка! Скільки їй? Тридцять? Ще немає. Цікава... Дивлюсь на світ очима двадцятирічного... Всі наші печалі від того, що оцінюємо дійсність без усвідомлення себе, ми не бачимо себе, нас просто немає. Ось тепер: я десь позаду, десь поряд, а всі інші навколо мене, вони є, є: мої руки, туфлі,
пакетик із хлібом - але я?.. Скільки не оглядайся, ти - крайній. Г-м, ось так... Тай для чого мені, Стеценку, бути Шемякіним? Кожен із нас неповторний. Ще в Строганівці, на другому... Ні, на першому курсі писали натюрморт, усі - один, і всі написали по-різному. І так - завжди... Тепла людина пише теплі картини, холодна - холодні.
Верхній вал... Звернути б оце направо й пройти трішки... Може, Льолю взяти? Коли вона була останній раз на дачі? Ага, ще восени... Але ж завтра їй до школи.
Невже цей біль не мине до самої смерті?.. Невже?.. Чому приязність людини до іншої сприймається нею як слабкість? Усі на сторожі: от-от їх образять. Тому й не вірять. Ображають першими. За минулих сорок тисяч літ наші душі майже не змінилися, ми не стали добрішими. Чому я навчився за свої п'ятдесят? Тільки дуже мудрі вчаться на власних помилках. Інші ж... Я такий же. Можливо. Все набагато простіше. Бог дав якийсь талант, а все інше відібрав. Залишив тільки печаль таланту. Чи талант печалі?.. Можливо, тому й очі в Михайла такі...
Навіщо ж вона виходила за мене заміж? Себе ж принизила... Любов може минути, якщо юна була. Але повага? Повинні ж бути якісь причини... Нас убиває надія, бо ніхто не хоче вірити в дійсність. Ми відганяємо всі сумніви... Здогадувались, ця дійсність улаштовувала нас. Добре, що хоч не п'ю...
- "Приму", будь ласка. Десять. Знаєте, .дайте шість. Менше викурю. Не вистачить-позичу в когось... Дякую... пачки на день досить. Уже пора купляти щось легше. А я все ще - "парубоцькі"...
Дасть Бог, доживу до третього тисячоліття. Але все одно залишусь у другому. Тут я живу, а там буду доживати... Що б там було, я робив усе, як хотів, як хотілось моїй душі, без штовхання ліктями... Що звання? Людьми придумано... Для себе. Михайлова Сара - тільки мишка, що бігає по долоні генія. Забава, та це краще, ніж звання... Без любові? Можливо, але й без ненависті...
Через п'ять-шість років такі, як я, будуть ні до чого. Скільки картин потрібно в сучасному інтер'єрі? Там, у тому офісі, моїх шість. Ні, із шпалерами сім, і ще дві, інші... І все, і все... Картини викидатимуть разом зі шпалерами. З наступним ремонтом. За винятком - зацікавить підпис автора Мабуть, у цьому є частка істини. Все-таки кінець тисячоліття, щось має змінитися. Комп'ютер знищить професію художника: хтось, маючи сякий-такий хист, за кілька хвилин видасть шедевр. Світ прагне простоти... По суті -геніальності. І що в цьому поганого? Але тим, кому сьогодні двадцять-двадцять п'ять? Що м робити з їхніми амбіціями? Вони сьогодні шалено зафарбовують полотна, і компроміс для них - зрада, як і для мене свого часу. Пріоритети мого покоління... Свого часу - член Спілки, потім заслужений... Потім... потім напис на могилі: заслужений художник України Стеценко Віктор Миколайович... Тішить!.. Перед ким заслужив? Що заслужив? Чим?.. Але ж мріяв. І не я один. Мало б щось змінитись, але для дурнів час зупиняється. Точніше - вони його зупиняють.
- Скажу. О пів на п'яту. Але мій годинник поспішає на кілька хвилин. Скоро буде, він ще ніколи не запізнювався - на цьому маршруті порядний водій. Але хто його зна...
...Життя пройшло, майже пройшло, і не я один залишусь у цьому тисячолітті. Не я один...
Мій характер - моя доля. Як говорив мені отой стрижений: жінку, яка перебила тебе під час бесіди за столом, - долонею в потилицю, щоб аж пикою в салат... А ти їй квіточки... Може, й так... кожному - своє. Уже, мабуть, не стану християнином, та Екклезіаст... Ніби я сам написав його. А Пісня пісень? Не для мене: той, хто написав її, не стане писати, як Екклезіаст. Як це у Гончара? Є любов, де тільки одні ружі, а є любов, де тільки колючки... Стояв мішок зі щастям - усім діставалося, тільки мені... Запхав руку та й вийняв нещастя... Що ж, кожному-своє!
Автобус... Таки не спізнився! Заходьте, заходьте, сьогодні місця вистачить усім. Усім. Гм, окрім мене...
Добре, що я пишу аквареллю. Оце б зараз штовхався з підрамниками. А назад? Із картинами?.. Якби тоді, коли жили в однокімнатній, у мене була майстерня... Як працювати на кухні олією, та ще й із малою дитиною в домі? Як мало статись, так і сталось.
... Я вже посадив. Кущів зо двадцять. Ні, гурків* у цьому році вирішив не сіяти, все одно з них користі аніякої. А це ранні, посаджу десять кущів. Може, приймуться. За ніч відійдуть - що їм буде? Через сорок хвилин будуть у землі. їхній початок, як і наш кінець, - у землі. Щось я не про те... Але хіба музей - не цвинтар мистецтва? Особливо - запасники. Як на Байковому кожному своє місце, своя алея, кожному своя шана... Картина повинна мати свій дім, свого власника, хтось повинен її любити. Це - її життя. Це й наше життя. Музей уже потім...
"...і я подумала..." - "Я згоден із тобою, жінко, я теж не проміняю свою на Ірпінь, бо я звик до неї - там кожен цвяшок забитий мною. Я звик до неї так, як звик до акварелі, і мене вже дратує запах олії. Я звик до цього маршруту – «Героїв Дніпра» - Осещина-2, і якщо Осещина-1, то я не звик. Потім ще довго доведеться йти пішки, і це забирає час, і не тільки час буття на землі... Ми звикаємо до всього. Так раб звикає до кайла. Тільки до одного не зможу звикнути: вже ніхто ніколи не буде мати прізвище Стеценко. Рід приходить і рід відходить... Рід згасає. Так висихає криниця, коли недбалі хазяї забувають про неї. Ніякий вогонь не зігріє душу, тільки любов! Та я хотів би мати сина. Ронсар... Невже він справді думав, що його зрозуміє майбутня білошвейка, хай навіть високородна? Ні, пане Ронсаре, все даремно, даремно. Ви одягли на козу корону, даремно, - не сколихне її душу ваш плач по собі (чи за собою? - ех, прилучанин!), не дано їй цього, і ви прекрасно про це знаєте... А таки "за собою".
Не володіти мені вже українською досконало, так і буду "балакати":
по-прилуцьки, але це моя рідна говірка, яка не стала літературною нормою, тож вибачте, середньодніпровці та галичани. У Нас не кажуть – «гаразд», і я не знаю, де кажуть... Аби розуміли один одного... І не тільки слова...
Примаков приїздить до Булгакова, і на Андріївському узвозі парад сірих плащів. Ніби комусь потрібен міністр сусідньої держави, і вам усім пропонують зачинити вікна і не виглядати. На місце кожного такого міністра знайдеться не один десяток, та коли заходив Шемякін, ні одного галстучника не було... Не стане Михайла - не стане творця, і замінити його ніким. Тільки творчість виділяє нас із маси, і розділяє нас теж творчість, точніше - створене нами. Кожен із нас неповторний, і кожен не має кінцям якщо він живе з надією... Страшне звання "прапорщик" - без надії воно...
... - меншу я люблю не більше, ніж старшу, просто... Просто Льоля має мою вдачу, і мені боляче думати... Не все так просто.                         *     '
Не все так просто... Що можеш ти, сусідко, зрозуміти в моїй любові, коли я в ній так і не розібрався! Добре, що маю терпіння її вислухати... Кожен із них сприймає мої акварелі по-своєму, як і моє життя. Навіть найпростіші за сюжетом майже нікому незрозумілі, і що ближче я до себе, то далі я від них. І де та золота середина? Тільки дорога залишається, від майстерні до дачі, від себе вчорашнього до себе завтрашнього. Дорога, як час власної свободи, коли я можу бути просто людиною, звільнившись від кайданів прострації... Тільки будучи цілковито вільними, як перед смертю, ми можемо мати власні думки.
- Ні, не збираюсь. А що? Ту, що за Яшиною? Так, я чув... Що вдієш, час важкий, кожен виживає як може. Але свою майстерню продавати не буду,.. Є речі, які ми тягнемо за собою, як равлики..
Весняні квіти!.. Треба неодмінно зібрати кілька букетів. Розумію, чому Яблонську потягнуло на старості до простоти (чи простоти краси). Вона-художник, і все життя чесно писала те, про що думала. її життя в її полотнах... Це треба заслужити, щоб на пам'ятнику твоє ім'я викарбували без регалій. Смішно було б читати: Данте Аліг'єрі, народний поет світу, лауреат... Ця жінка ніколи не замовкне! Як добре, що я один.. Ще півгодини її терпіти можна, але все життя... Мабуть, і до мене прийшов час одинокості. Раніше я не думав так. І квіти майже не писав. "Дякую вам, ворота..."- Так і я дякую тобі, кухне, що змусила мене писати аквареллю.
Більшість сьогоднішніх картин таки викинуть... Разом зі старими шпалерами. Можливо, і мої теж... Що ж, шпалери завжди викидають, та хіба їх автори в претензії за це? Ніхто не сказав, що має бути інакше. Михайло давно зрозумів: життя творця - це тільки спектакль, і як зіграно, такі й аплодисменти... Сенс гри - у грі заради гри: приз переможцю - "заздрощі й дурна пиха".
Скільки я створив? Дві? Три тисячі робіт? Декілька розписів... Де воно тепер? Майже нічого не залишилось, навіть фотографій. Дехто за життя власноручно все занотовує, ретельно класифікує-для історії. Потрібен будеш - знайдуть усе до останнього ґудзика, навіть більше, а ні - виметуть все із майстерні, пофарбують стіни в білий колір, і пейзаж той, що заглядав у твоє вікно, ніколи не згадає про тебе... Як ось цей пейзаж.
...і знову весна, знову травень... Нас тримає на землі, дає нам надію тільки бажання бути любимими, бути комусь потрібними. І ще - чекання весни... Продираючись крізь терен, неможливо не подряпати обличчя. Продираючись крізь нелюбов, хіба можна не подряпати душу? Але вже не пече, вже не пече...
Ти завжди запізнювалась, ти ніколи не мала часу навіть поговорити зі мною, в тебе завжди були справи. У мене ж тоді не було ніяких справ, окрім любові до тебе... А можливо, не дано мені бути любимим, і я придумав собі... Ще у материнському лоні ми відчули її, оту любов, і з того часу... Чим годує в собі дитя майбутня мати? Тільки любов'ю... Так і не допоміг їй посадити картоплю, добре, що брат поряд із нею... Обов'язково поїду, найближчим часом - уже й підгортати пора, допоможу... Сходжу на Удай... Буду їздити в Прилуки, допоки буде жива мати, а помре... Вже не скажу - додому... Хто до мене їздитиме, як додому? Льоля? Ася? Там, де батьки, - там батьківщина, та коли батько в одному місці, а мати в іншому, що тоді?
Любов, як і щастя, дається людині один раз, і якщо проминеш ненароком або ж тільки доторкнешся і підеш далі (чи то від незнання чи від гордині), - все! Ти вже більш ніколи... Катерино, Катерино... Як ти змогла тоді відпустити мене? Ми були один для одного... Чи потрібна мені тоді була та "Мухінка", та безодня нещастя?.. Ми кожен день складаємо екзамен на право жити, на право бути... Але ж, як говорив той: учиш, учиш - самі двійки.
Треба робити виставку, треба-для себе... Вже минув час.
Те, що я створив, - створив тільки я. Що казати, листочки на дереві - і ті різні, комахи мають власні, не схожі на інших комах личини! А людина? Тільки дзеркальне відображення усього живого на землі: людина - амеба і людина - дельфін, людина-травина... Ніколи лев не образить травинку - немає в цьому потреби, хіба що наступить не зумисне, та хто в цьому винен? Для Творця всі однаково дорогі.
Уже й доїхали... А Тузик, як завжди, на зупинці! Зараз, дорогенький, зараз, і тобі привіз гостинця, зачекай...
- Здрастуй, дорогий! Привіз тобі гостинця, тримай, хазяїне... - Давайте, я допоможу Вам... - Все одно, давайте! -Звичка, він як ото відчуває, що я маю приїхати, - кожен раз зустрічає... Як людина.. Так, як людина. Яка любить. Навіть тварина не може жити без любові... А людині - як бути?
...і все-таки добре, що ти пішла від мене. Хіба я писав би сьогодні аквареллю? Бузок із заплющеними очима напишу; Мені це завжди вдавалося, вдасться і сьогодні.. І так буде завтра, так буде вічно.
1998

* Гурки - огірки (прилуцька говірка).