100 х 100, Без назви

Раніше так не думав, а тепер знаю, якщо відцвіли вишні - то вже скоро зима! І я заздалегідь починаю звикати до неї, і мені вже подобаються довгі зимові вечори, коли не вистачає лямпи( від неї добре прикурюється) тихої бесіди, ніби розмови із самим собою, з тремтливими тінями на дерев'яному столі - чи то гас поганий, чи не щільно прикрита кватирка, облич напроти - або ж ликів тих, кого так любив колись... Час майже стер їх із моєї пам'яті, і тепер, коли згадую когось, це вже тільки колір волосся, очей, але ні сміху, ні голосу, ні жестів згадати не можу, і коли хтось розповідає про щось своє дуже давнє, називає імена, дати, події, я ловлю себе на думці, що мені цікаво тільки тому, що подібне ставалось і в моєму житті, і мені однаково як звали "ту" жінку, "того" пияка з яким розповідач потрапив в халепу, чи "ту" вулицю в Євпаторії. Я ніколи там не бував, та мені все одно цікаво.

У пам'яті зникає все, без чого можна існувати, стирається те, що вже не потрібне в теперішньому та майбутньому. І це добре...

Та як життя дожити мені без вас, дорогі мої п'яниці?

Набираю номер Твого телефону.

- Привіт, це я... Як ви там?.. Слава Богу... Із Подолу... До кінця

- неділі, а якщо ні, то ще передзвоню... Не турбуйся.., не турбуйся, поки я живий... Добре, - я вішаю слухавку.

Не люблю жінок із ідеальним станом, бо цим вони дуже схожі на Тебе. І ще - великі очі... Розумію, що це не є для більшості із них ознакою розуму, але те, що це ознака краси - безперечно.

Ми сидимо на Подолі в літньому кафе біля пародії на Самсона*, накритої від сорому аркою. Дощ іще не почався, та небо провисло і ось-ось трісне, але поки що - холодна "Оболонь" під розпеченим затінком майбутнього дощу, вкриті випотиною пляшки і скроні, голодні погляди бомжів, які з нетерпінням чекають від усіх завершення пивної вакханалії, і ти змушений дати їм кілька мідяків, які вже не з міді, і просиш їх, дуже ввічливо, відійти далі відстані погляду. Ми сиділи з Віталієм Колесниковим на Контрактовій площі… Я тільки що погодився з ним, що жінки на час нашої першої зустрічі були кращі, можливо, та я майже не пам'ятаю - пройшло шістнадцять років… Майже.

- Звідки притягли оце одоробало? - я не можу зрозуміти про що він, потім ловлю його погляд – ага, про Самсона - спершу подумалось, що про оту монашку, ще молоду, в чорному в таку спеку...

- Із Тюшок... - а все-таки: чому це ж наші монахи не ходять влітку в білому одязі, а взимку не мають теплого?

- А це де?

-Далеко звідси. Я був там один раз, колись... Ти все ще кохаєш її? - пива залишилось майже на дні і воно вже тепле.

- Так.

Я сиджу із Віталієм Колесниковим, художником, старшим лейтенантом запасу, у нього дві вищі освіти - майже я (у мене - півтори),він мій друг який зовсім недавно він повернувся із лікарні, після того, як одна «чемна» жінка кілька разів, в стані афекту - хай буде так, вдарила його ножем у груди.

- А ти думав над тим, що наступний раз може бути останнім для тебе?

- Думав. - він допиває пиво.

- І що?

- А що?

- Нічого…

Починається дощ. Віталік йде... Нам більше ні про що говорити.

Сповідь... Мені вже пора б заходити в яку-небудь церкву, а краще костел, де можна побути одному, поговорити з Богом без посередників, де ніхто не смикав би за рукав, де Бог сидів би десь поруч, і ми обоє помовчали б. А що казати? І я пригостив би Його сигаретою. Він подякує - йому це вже давно непотрібно, я закурю, бо мені потрібно, поки що, і піду, а Він залишиться у своєму домі, один, і служка тихо загасить свічі і залишить Його до дня прейдешнього. Він довго буде сидітиме, один, нікому непотрібний у цих стінах, бо що зробив Він для люблячих Його? Де ті пастирі, що мають право на сповідь, не перед Ним - перед собою?.. Вони стали першими і їм наплювати на останніх, і на Нього теж наплювати.

Я не йду до храму, бо знаю - на запитання, яке я поставлю Йому, у Нього немає відповіді...

Ось і вся сповідь... Інколи в ній виникає потреба, але… Є тільки одна людина, перед якою я зміг би сповідатись, та не зроблю цього, бо знаю – постануть запитання, відповісти на які у мене не вистачить духу.

Але це не ти, дорогий мій куме Корсуне! Тобі я скажу все. Це не буде сповіддю, але й проповіддю теж не стане. Це тільки спроба згадати... Пам'ять дає нам можливість аналізу із висоти прожитих літ, вона не відкидає дрібне, а дає йому пояснення. І лише тепер, друже мій, я зрозумів, чому ми з тобою знайшли один одного і так довго знаходились разом, і чому розійшлись, і чому слово "ескадрон" вилетіло із твоїх вуст, чи з моїх (яке це має значення), і чому… Чому?.. Минуло десять років і тепер перед сном, інколи, я чую в скронях шалений тупіт копит і засинаю з думкою, що колись цей табун вискочить із мене назавжди, а потім настане чорна тиша...

А тоді, ранньої осені вісімдесят восьмого, ми сиділи на гранітних плитах новозбудованої Татарки і пили нове на той час і дефіцитне пиво "Оболонь". Був пізній ранок, холодний граніт та холодний напій остужав наші, розпашілі за ніч, голови. Від'їхали словаки, наші останні друзі, наче журавлі відлетіли, заняття в інституті ще не розпочалися, та для мене це вже не мало значення. Твоя нога вже без гіпсу, але ходити по-людськи ще важко - і треба ж було так зіскочити! - чисто старий Джон Сільвер…Про що ми тоді розмовляли?.. Дехто пам'ятає слово в слово, я маю на увазі спогади сучасників великих людей чи великих сучасників не дуже великих, ті слова, які, ніби між іншим, кидали вінценосні на паперть вічності. Заздрю таким, можливо тому, що не поталанило мені зустріти генія, а то я б теж запам'ятав сказане ним слово в слово.

Про що ми могли говорити тоді з Володьою Корсуном? – Скоріш за все про те, що я вже ніколи не повернусь в інститут, що в нас, безрідних, задача номер один - не спитись до сорока, і як добре, що вранці ми ще не похмеляємося, (а пиво – та, це так, аби…) про те, що одинокий вовк часто буває голодним, але, зате, завжди вільний... І про це ми теж могли говорити, бо частенько одну й ту ж тему "свояком" ганяли по незастеленому столі, аж поки вона на дев'ятому (чи сімнадцятому) крузі, знаходила свою лузу і не помітно зникала в ній.

Яким наївним і чистим потрібно бути, щоб до бійки сперечатись, хто більше зробив для мистецтва - Далі чи Пікассо? Яке це тепер має значення? Пройшло стільки років. І тепер С.Ш. все ще аспірант і йому вже сорок, С.М. теж мій кум, неділями може не виходити із дому - а що цікавого там, за вікном? Краще записати квадратний дециметр полотна. В.Ш. - моя нескінченна печаль, зранку наливає в стакан і до наступного ранку вільний: вже сам щиро вірить у свій орден "Червоної Зірки" та медаль "За відвагу" - Афганістан для нього скінчився в кінці вісімдесятого... Які тоді ордени?... Володя Корсун... Куме мій дорогий, коли похресницю свою бачив останній раз?! Не тільки ти - я теж боюсь інсульту, боюсь, що лежатиму, щось таке між амебою і ссавцем, і випорожнювати під себе, а мене перевертатимуть, як колоду, як непотріб, який заважає жити, перевертатимуть навіть без гримаси співчуття і жалю, худого, закостенілого і смердючого, мене, що так себе любив! Всім гуманістам, що за таку смерть, - бажаю вам її!

Але тепер про інше. Плата за гонор - смерть на палі, відмова від київської прописки - це перегар самогону, що тхне від тебе за п'ять кроків до обіймів на станції Білопілля, де потяг зупиняється на дві хвилини. Це плата за гонор, пане Корсуне, куме мій безталанний!

Юра Клементьєв - камікадзе, якого я знаю двадцять років!.. Панове охоронці порядку, якщо вам пощастить коли-небудь побачити невизначених літ чоловіка без документів, який, хитаючись, пудить на клумбу в центрі міста і белькоче, що він геній, - не чіпайте його, дозвольте йому завершити свою справу і відпустіть з Богом. Це не Павло Лазаренко, у нього немає чотири мільйони швейцарських франків для закладу, він не злодій, він тільки ХУДОЖНИК!., і вам Бог простить багато чого.

...та скінчиться все і нікого поряд. Вже пусто зовсім, я не хочу бути птахом, бо доведеться летіти. Небо велике… ти готуєшся до любові і птахи по стегнах… Не всім вистачить місця, коли голосом павука просять… Не турбуй, бо оргазм ось-ось... На перламутрово-величних сідницях... Що?.. Пустота еротичних снів...

Інколи уві сні ми плачемо і попрокидаємося з очима, повними сліз. Мабуть, це від того, що пожаліти нас вже нікому.

Москва нікому не вірила, мені не повірила теж. На щастя. А тоді, десять років тому, я ще не знав про це. Бажання щось змінити у своєму житті, чи просто розпач, привели мене до інституту імені Сурікова у Москві. На той час я ще не відав, що якість учбового закладу мало впливає на майбутнє випускника, тим більше, якщо він із провінції, хіба що додасть йому печалей. А того літнього дня ми з Корсуном зв'язали десяток моїх картин, звечора впхались з ними в потяг і вранці зійшли в Москві. З картинами... І треба ж було вибрати таку професію! Ще й тепер моторошно, коли бачу, як бідолахи волочуть півтораметрові полотна від вокзалу до Львівської площі для чергової спілчанської виставки, яка їм - кримчанинам, лучанам, кіровоградцям нічого не дасть: ні слави, ні задоволення, а ні грошей - тільки витрати і дискомфорт, тому що більшість з цих картин не побачать стін будинку художників, і не тому, що це далеко не шедеври, а тому, що… не переведуться дурні на слов'янській землі. Я не знаю, скільки кілометрів від Київського вокзалу до Таганки, здолали ми їх за години півтори, з перекурами, матюками, прокльонами Москви, картин, мене і моїх безмежних амбіцій, бо сиділи б десь на Львівській площі в холодку, смакуючи пивом, довчився б я у київському художньому і жив би як усі .

Приймальна комісія, переглянувши мої роботи, винесла вердикт - можна зарахувати на четвертий курс після того, як ректор підпише заяву.

- А він може не підписати?

- Не думаю. Він ваш, українець, з Дніпропетровської області. Завтра підійдете. Тільки не зранку – вранці він може бути злим. - зі мною розмовляв професор заволжсько-уральського походження.

Що ж, після четвертого на четвертий… Але це Москва, а вона - самі знаєте… І ми йдемо до гастроному.

Без черги продавали тільки коньяк в стограмовій тарі, продавали без обмеження, і я купив чотири - майже пляшку.

- Слухай-но, куме, а може це й мені завтра забрати в Тані документи й післязавтра подати? Мене б взяли на третій, як ти думаєш?

- Тебе взяли б... Та шедеври свої як приволочеш? Я ж у Київ поїхати не зможу!

- І то правда...

Ми сиділи на лаві у якомусь сквері чи то бульварі, якщо вони є в Москві, ми сиділи, схрестивши руки на грудях, в кожного під пахвою пляшечка з коньяком вже відкрита.

- То давай за те, щоб завтра, все було добре!

- Ні. За це потім.

- А за що ж?

Я мовчав. Передчуття майбутньої Москви, цей незнайомий сквер, що колись стане рідним. Остогидлий Хомич щойно ставший завкафедрою, вже десь там, у Києві, навіки проклятому. Як посміюсь їм у вічі! Вже завтра, завтра...

- ...що у білому!

- За неї не будемо - є кращі.

- Не вередуй, бо ми так до ранку просидимо ні в одному оці.

Жіноча краса - річ суб'єктивна, пити за кого попало не стали, і тому, як завжди в таких випадках, - за тих, хто нас любить, бо ті, кого любим ми, не варті нігтя на мізиньці тих, хто любить нас! Потім випили ще – за «хай Бог простить»!

Наступного дня Корсун поїхав до Києва, де через тиждень стрибнув, якогось біса, на асфальт з вікна другого поверху, а мені ще довго, майже два місяці, морочили голову у Москві: втретє ставати студентом першого курсу у мене не було ні сил, ні бажання. А ректор "Бондаренко" з Дніпропетровської області… Краще б він народився в Непалі!

Мені ще рано писати мемуари і , скоріш, їх ніколи не буде, і не тому що серед мої друзів немає ейнштейнів і хемінгуеїв, а тому що в минулому мене цікавлять не події а вчинки, які вплинули на майбутнє – моє і тих хто мене оточує.

С.М. зібрався продавати картини на Узвозі в день Києва. Він тоді ще не був моїм кумом... Тільки що подумав - а що таке українська мафія? Мабуть, це: я - твій кум, твій кум - кум мого кума, кум твого кума хрестив із моєю кумою і т. д. і т.п. Але про інше. Ми, художники, в ті часи не були злидарями. Все-таки, правила ПАРТІЯ, яка любила не тільки "членів", вона любила всіх, хто не проти з нею бути. Інколи нам, художникам, доводилось тісно контактувати з нею, про це знали всі , але, (така собі скромність) дехто намагається не згадувати про це. Але щоб на узвіз торгувати?!

О п'ятій ранку ми: С.М. зрозуміло, Корсун, В.Ш. і я волокли, не спавши, картини С.М. вниз, по східцях, що вели до Соляної. Сонце тільки що зійшло, навколо була така тиша, що коли по Глибочицькій, зі сторони Подолу, під'їхала машина… Але не гуркіт її привернув увагу до неї...

- Щоб ти здох, в таку рань я тягну твою мазню на Андріївський. - це Корсун до С.М. - Ти ж подивись - ні однієї собаки...

Таксі зупинилось - із нього вийшла жінка в синьому.

- Вони всі ще сплять, - це не п'ющий В.Ш.

- Всі, крім тієї бляді, - я сказав між іншим, аби щось сказати.

Ми спускалися вниз із картинами С.М. Жінка піднімалася вверх. Це була жінка, яку любив Володя Корсун... Вона була худою, ще худішою за мене, хіба що великі очі... Де ти тепер пані Корсунова любове? З ким? Ти ніколи не була з ним, і я це знаю, тому що ніколи не любила, я теж це знаю. Люблять не за красу чи повноту, а люблять, тому що кохають. Та й мало хто може любити нас!.. Тоді ми подали виду: привітались і вниз, до першого трамваю. А він, потім, провождаючи її, чекав за метрів сто від того місця, де вона мала зупиняти таксі... Бо вона могла повестись таксистом як їй заманеться…

Тому, коли вдруге піднімали чарки, був тост: за тих, хто нас любить...

В.Ш. теж із Прилук. Але з ним я познайомився раніше, сьомого липня вісімдесят четвертого року, за півгодини до початку екзаменів на право померти по-іншому. Він був у чорному, сухорлявий, схожий на горобчика, я - у сірому випускному костюмі з краваткою і ромбом, майже комсомольський секретар провінційного райкому, якби не борода... Я ще не знав, що він афганець, та він цього теж не знав, бо коли знав, то став би, скоріш за все, студентом консерваторії, або слухачем партійної школи. Добре, що у мене хватило розуму не дозволити йому подати в приймальну комісію посвідчення афганця до закінчення екзаменів. Не дозволили йому стати студентом художнього інституту. Тим, кого допустили до екзаменів, двійок майже, не ставили: Щоб не пройти - достатньо всіх трійок...

Хтозна, як склалося б моє життя у Москві, якби зарахували мене на четвертий курс у вісімдесят восьмому році. Я можу сміятись російською мовою, але плачу українською. Можна не любити Київ за те, що у ньому живе Хомич, але крім нього там живуть ще й ті, кого я люблю, та Качанівку я люблю тільки за те, що там живе Володимир Бабак - єдиний філософ серед художників, відомих мені в Україні. Знаю, що б сталось, якби повернувся до Хомича, на кафедру реставрації: "на цирлах", повзти зі сльозами покаяння, облизувати його ні разу не ваксовані тульчинські черевики... Це вже був би не я, і не мені вже була б хрещеною матір'ю у мистецтві Тетяна Наговська, яка зробила нам вісім виставок на тому боці Європи, приїздила на мої виставки в Київ, Одесу і Турку, яка так надіється на ювілейну "ескадронівську" виставку...

В нашій компанії не було дітей художників. Діти вчителів, робітників та пенсіонерів - в мистецтві ми були приречені. Так колись перед кожною центурією йшли легкоозброєні пращники із найбідніших. Вони гинули майже всі, зате тріарії залишались живими. Яку вдачу і хитрість повинен мати пращник, щоб вижити?...Отож бо.

В наш інститут, тепер академія, дев'яносто процентів зараховували ще до екзаменів. Як сьогодні - не знаю! Та знаю інше: немає значення хто і по якій причині стане гумусом, на якому зросте геній, лиш би він зріс. Хіба що - у сина Сергія Михалкова шансів стати генієм набагато більше, ніж у сина Василя Корсуна, при тому, що таланту їм Богом дано однаково.

Слава Мошницький - світле диво, солодкий вогнегасник, сумний романтик донкіхотівського зросту, філософ невдачі... Він тримав у правій руці сигарету, описуючи нею кола, а лівою, піднятою вверх догори, розмахував час від часу перед своїм та нашими обличчями.

- ...чого варті ці виставки! Що вони нам дадуть? - ми сиділи, вдивляючись в кінчик його пальця. Задовбав! С.М. крехтів незадоволено, але мовчав. - Концептуально підійти, кон-цеп-ту-аль-но! Що й зробив Савадов! Зрозумійте, сьогодні їхня картина - це концепція! А виставка? Що є виставка без концепції? В Олега (йшлось про Голосія) є концепція, і не тільки у нього. Візьміть Ройбурта - нуль з мінусом, але ж концепція! А ми, що?.. - І Славуня засміявся. Ми теж. А що було казати? Я пам’ятаю, як не дивно, його вислови майже слово в слово.

Трансавангард – наступна із концепцій, що так подобалась Мошницькому. Закоханість у слова минає, з'являються слова інші, ще невідомі до сьогодні, та збігає час відкриттів.

Колись я десь вичитав: схильність до монологів - перша ознака параної. У мене теж є ця схильність… Як ти, Славко, там, у Москві? Яка сьогодні у тебе концепція? Мені казали, що Мошницький почав курити серйозно. Коли почнеш виводити коло запаленою сигаретою, дивись, будь уважним, бо може впасти жаринка і станеться істаляція в руслі трансавангарду зімпровізована небачним курцем початківцем.

...і допиваємо, з посмішкою, останню чашечку саке і сідаємо в літак у вінку із білого цвіту сакури, і посміхаємось вже іншою посмішкою: кожен - усім, як самому собі - до зустрічі! І я піднімаюсь першим, бо старший за віком, і тобі видно, як шасі падає з-під мене і, як при зповільненій зйомці, ще довго, по інерції, перевертається вперед, піднімаючи куряву. Я вже вільний - ще одне коло і ми вже разом, а наші шасі ще довго лежатимуть, незграбно і занедбано, як покинуті нелюбимі жінки, аж поки їх не підберуть, та нам вже все одно - ми зробили свій вибір, і хай сьогодні похмуре небо - яке це має значення, коли наш курс нам відомий давно: він стільки раз снився нам! Ми летимо і знаємо: це останні щаблі - ще кілька і.., - здрастуй, мій друже Мікадо.., і ми летимо, і нам конче потрібно Влучити в ціль, бо для чого були посмішки і саке? І ми летимо, вже не ми, до горизонту - йди за мною, мій друже, йди за мною на вогняні спалахи у сірій мглі, йди за мною, а коли я стрімко піду вгору, щоб зустрітись там із восьмим снарядом у стрічці кормової автоматичної гармати, йди над самою водою, поки вогненний сніп направить свої вістря в тебе, ти вже будеш під кормою, і тоді… Я зустріну Тебе вже ТАМ, друже мій, Мікадо. Поки що - тільки не зачепись за хвилю… Гарматна обслуга вже все зрозуміла і розбігається. Тільки за воду не зачепись! Не зачепись!.. На сірому тлі цього красеня ватерлінія майже не видима, це не транспорт… Тільки не зачепись, ти ж молодший мене, ти ж подобався жінкам більше, ніж я, тільки не... Ну ось і все... Ну здрастуй, друже мій, Мікадо…

Ми зовсім різні, і доля звела нас випадково, як зводить всіх нас. Сьогодні мені дивно згадувати, що колись ти скажено рвав гітарні струни, не виймаючи цигарки з вуст. Та коли це було!? Давно... Ми таки відправили картини в Швейцарію... Таня чекала їх цілий рік. Самих любимих людей стільки тепер не чекають! Цілую Ваші руки, пані Наговська, і тихо мовчу, а тобі, пане С.М. часто дзвонив і чекаю твого дзвінка.

Хлопчина сидів на лаві біля інституту, бо ще не було дев'яти і приймальна комісія ще не працювала. Я теж приїхав вранішнім поїздом, і теж не мав куди дітись. Ми сиділи по сусідству і нас було тільки двоє. На усьому світі... Ми не могли не заговорити. Було видно, що йому за двадцять. Мені - двадцять шість, тому я перший заговорив до нього. Потім ми разом шукали гуртожиток, і нас поселили в одній кімнаті на час вступних іспитів. І в цій кімнаті, опісля, ми прожили чотири роки. Миколо, ти у моєму житті єдиний чоловік, з яким я прожив під одним дахом стільки часу, якого стільки терпів і ким був теж терпимий!

Вона ніколи не любила мене... Я зайшов попрощатись. Я, без стуку, по звичці, відкрив двері... Ненавиджу себе. Я в такі хвилини ненавиджу чоловіків за їхню самовпевненість, ненавиджу жінок, схожих на чоловіків - і люблю.., без любові. Я тільки зайшов попрощатись... Вона стояла на колінах перед нещасним Родіоном, якого я посилав за горілкою, який готовий був лягти з ким завгодно.., аби випити... Він був по-римськи красивий, і жінки, що бачили його вперше, не зводили з нього очей... Вона стояла на колінах перед щасливим Родіоном! Кожному своє...

Я добряче надавав по сідницях нашому синові. Ти майже не втручалась, тільки потім сказала дуже тихо ніби між іншим:

- Із тебе міг би бути зразковий командир карального корпусу: входив би в населений пункт, а залишав пустелю, головне для тебе, щоб без любові, але з ідеєю. Невже хтось із наших дітей вдасться в тебе? Не дай Бог...

Мене завжди дратувала Твоя педантична вада до абстрагування! Твій спокій у найважчі… мене дратувало, що ти найрозумніша і найкраща жінка у світі і те, що Ти прирекла мене - скільки б штампів у паспорті не стояло б, піти від тебе можна тільки у крематорій! Якби я був жінкою, я б приїхав на Тебе подивитись, бо Тобі вже сорок, а життя людини коротке...

Цивілізовані американські папуаси в шортах, з кінокамерами розглядають піраміди Гіза – дурні: ті стояли сорок віків - простоять ще стільки ж. А їй вже сорок…

Вуйки з кінокамерами ще довго питимуть на Андріївському узвозі пиво за півдолара, в перерахунку на день до прильоту в Україну, дивуватимуться.

- Вам добре живеться, у вас пиво п'ятдесят центів, та й жінки у вас...

- Жінки у нас ще дешевші! – Хтось не зрозумів, що ті мали на увазі, підлещуючись до заморських гостей. Бог їм суддя…

Але...! Наймудріший українець живе у Словаччині... Заздрю, заздрю їй чорною-білою заздрістю! А міг би заздрити Франції, якби він там жив. Мені до нього - сімсот кілометрів дорогами, і йому до мене - стільки ж поїздом... Три-чотири місяці спілкування з розумниками і готовий із МГ-42 наперевіс, аби тільки не впасти від ваги, порушити кордони суверенної Словаччини... Вони ж не відають, Прокопе, що я можу вчудити після трьохсот грам, але ж знаєш, - навіть смертельно пораненим - останній ковток артезіанської чистоти із глибин космосу твоїх дум. Мудрість не може бути бездарною, як і дурість талановитою, хіба що в сексу - та я не такий великий дослідник цього аспекту людського аспекту, поки що, і не стану категорично стверджувати, але ми знайдемо про що поговорити - останній раз зустрічались у квітні...

Нам відступати тільки до словацького кордону, захищаючи тих, хто нам відданий... Краще було б перемогти під Крутами, а потім увійти в сусідню державу, вперше за останню тисячу років і повечеряти на березі Північного Льодовитого океану… Ноги мити в океані не обов'язково: ми з півдня, у нас прийнято шкарпетки міняти щодня і після цього, неодмінно, мити руки!

Мій друг, директор найкращої у Вінницькій області школи, після того, як цю школу розбазарили місцеві пігмеї, на моє прохання - покарати їх, відповів: я не можу, я все-таки інтелігент... Чому країна, у якій мені довелось народитись, народжує стільки інтелігентів? Винниченко, Грушевський, Петлюра... Хіба не можна було поставити гармати паралельно прямої вулиці? Можна... В історії немає умовного способу, в історії є звинувачення, назавжди. І Мазепі теж. Не здатен, то для чого лізеш у гетьмани? Любиш Марусю? Люби хоч Миколу… Для чого гетьманував так довго? Збудував хатинку у Швейцарії? - Так живи там, разом із своїм виводком! У президенти - для чого перся?! Заради хатинки... Ходив би зараз із кінокамерою, пив би пиво по п’ятдесят центів...

Україна могла статись за одну ніч, та вже ніколи не станеться, як не відбудеться як і Алжир, Сальвадор і Берег Слонової Кістки. Для наших країн століття честі випало із календаря історії. І наш талан - стояти рачки на її перехрестях!

...Вже стемніло. Війна, березень і ніякого годинника. Весь день до сутінок через село йшли війська, потім стало тихо, почало примерзати. Повечеряли картоплею і печеним буряком, вкладались спати... У двері кілька раз гупнули, їм швидко відкрили і в хату, один за одним, увійшли люди... Із довгим світлим чубом, майже хлопчик, шарфюрер артилерії ар'єргарду, сидів біля припічка і цілився з парабелума в похвальну грамоту старшої сестри хлопчини, що стояв у дверях. Ах, парабелум! Він колись тримав такий в руках, тільки без набоїв. Німець попадав більше в стіну ніж у Сталіна на грамоті, і після кожного пострілу, опустивши голову, дмухав на чуба і закидав його, різко вгору і ліворуч, потім повернув голову в бік дверей - погляд п'яний під чубом, наставив парабелум на хлопця… Перші постріли за селом розбудили їх і вони вибігли, хто у валянках і ватних штанях, хто з ППШ, хто тільки в мундирі, обвішаний хрестами, вибігли, залишивши на столі все, що могли залишити, - пустий термос та рукавицю з одним пальком... В амбразуру відсутнього снопа виднілося половина степка із камінною криницею посередині. Гармата, без панорами, і з довгим стволом, стояла біля криниці, збоку, край дороги, майже в багнюці... Білявий, у чорному мундирі, припавши до прицілу, хукав на нього і водночас кричав щось, а той, що вчора заснув перший з каскою в руках, мчав за криниці і назад із снарядами і складав їх на розстелену шинелю за спиною третього, що скажено забивав палю у мерзлу землю під розведені станини... Перший постріл - на горищі охнуло, другий - теж, а потім вже шепотіло... Вже мертвим лежав той, що спав з каскою, той, що забивав палі ще на початку, після розриву міни, приліг надульний тормоз… Білявий без мундиру, в одній майці, яскраво-червона перевязь - інколи він притримував її рукою, на плечі, з перебитою ногою підтягує снаряд, потім спирається спиною, як вчора до припічка, на колесо і п'є із фляги, відкидає її, сповзає з колеса, набирає в жменю багнюки, запихає у ствол, всуває снаряд і сідає знову біля колеса... Десь внизу, під хатою, вже чулася російська мова, коли він шарпнув за мотузок... Ввечері тітка Балиха граблями зняла з паркану його нутрощі.

Якби у білявого вистачило патронів у парабелумі, я б не знав цієї історії. Наклав би головою за Сталіна мій рідний дядько того пізнього вечора, коли перший раз у житті обмочився. Сьогодні йому сімдесят і прожив він без пуття. Випадково їх звела війна: один помер в двадцять років мужчиною, мабуть, що і прожив би так, другий ще й тепер скніє засцянцем, особливо, коли вип'є. Не думаю, що тоді він такперелякався, він народився таким - типовим представником українського народу, і живе так... А доля ж дарувала йому чудовий приклад!.. Тому й солдати УПА, єдині, хто воював за свободу України, не мають в ній навіть статусу ветеранів війни, а ворог нації і комуніст Симоненко, замість того, щоб сидіти у в'язниці, публічно ображає єдину українку, що відмовилась від американського паспорту, ображає в стінах парламенту, і нікому викликати його на дуель.

Ми не думали тоді над цим, ми жили своїм життям, не схожим на життя інших, ми відкривали для себе зовсім іншого Платонова, іншого Булгакова, невідомого Оруела, відомого Солженіцина, і я, що закінчив відділення філологічного факультету і з іронією ставився до української поезії типу: "...трактор в полі дир-дир-дир..." прочитав Василя Симоненка....

Чому ми такі?.. Тому, що бідні? Але ж серед бідних не мало розумних, як і серед багатих - дурнів. Тому, що гарно співаємо? Але де ж наші Паваротті? Тому, що наші жінки найкращі? Але чому ж тоді вони… по всій Європі...

Можливо, ми такі, тому що дуже серйозно сприйняли біблійну істину - "підстав другу щоку", чи від того, що ми знаємо - ні за яких умов нам не робити харакірі, хіба що одержати нагаєм, чи тому, що ми ніколи не штурмували Париж і не йшли в атаку через мінні поля під жовто-блакитним прапором? Чи тому, що папа римський для нас не авторитет, а нашим Токвемадою був російський цар Петро І, Який знищував нас не через віру, а заради розширення своїх володінь нашими руками, і так до цієї пори.., - можливо, нам потрібно повідрубувати руки, залишити тільки голови і надати час для роздумів? Чи, можливо, тому, що до цієї пори нам тільки те й робили, що відрубували голови.., і вже нікому зрозуміти різницю між двома Симоненками - поетом і його катом...

Я місяць жив у Голландії в невеликому місті Зютфен, в будинку, власником якого був доктор-єгиптолог, майже мій ровесник. Він знав одинадцять мов, чотири із них мертві.

- Біда ваша у тому, – якось він мовив - що на десять чоловік - дев'ять у вас дурні. Не в плані вищої освіти, я про інше, ти розумієш... Тут дурні вимерли самі по собі і на десять - залишився тільки один... Ви культивували дурнів, як бур'ян. Один дев'ятьом нічого і ніколи не доведе.

Це був діагноз, дуже близький до істини. Як жити хворому з таким діагнозом?

З часів "Слова про похід Ігорів" тільки Шевченко плакав за Україною! Плакав словом... Ех, українська земле!

Фрей, так звали мого єгиптолога, потім сказав ще: "Ніхто із ваших художників (музика, література - це інше) не стане відомим у Європі, якщо він залишиться українцем, як не стане відомим іранець чи колумбієць і все з тієї ж причини".

Ні в кого із нас немає сумніву в тому, що ми програли. Кожен по своєму і в свій час. Ми зробили свій вибір і помремо українцям, і ніхто не кине руж в нашу могилу, навіть сухих, і не всі із нас приїдуть на похорони когось із нас. А так хотілося б зібрати вас, дорогі мої п'яниці, мої генерали біди, зібрати у себе востаннє, подивитись на вас вже не своїм поглядом і не потрібно ніяких слів, дорогі мої лицарі невдачі, я, все-таки, старший вас за віком, комусь потрібно ж бути першим, то краще ним стану я... Пробачте мені це бажання, дорогі мої аристократи печалі, пробачте, як пробачали багато разів! Та поки що... Микола Мулярець майже не змінився, дотепер чаклує над казками своїх картин, хіба що, інколи закурює - раніше до побіління очей не терпів сигаретного диму... В. Ш. - мій брат безталанний, розповнів. Хто б міг подумати! Він, який казав нам: хто випив у своєму житті хоч сто грамів - вже алкоголік, тепер зранку наливає собі сам і, якщо пляшка вже порожня, різко ховає її під стіл - грошей не буде! Авжеш, якщо кожен ранок ховати, вже пусту пляшку, під стіл... Він серед нас найдобріший і я ніколи не матиму такого як він, і я жалкую, що в свій час не зміг йому сказати, що думав про нього, бо знав: після цих слів ми перестанемо спілкуватись. Це все одно сталось, але, тепер я розумію: у мене тоді не вистачило мужності любити його більше, ніж себе... Рома Чайківський сивим був вже тоді. Тепер ми всі сиві. Скіфська тематика привела його до головного банку держави, і рано чи пізно, його творами будуть нагороджуватимуть не тільки колишніх агрономів з Дніпропетровської області, а тепер почесних громадян США. Та знаючи Романа - завважу: скоро в нашій державі з’явиться ще одне почесне звання: "Заслужений ворог України", з врученням диплому і нагрудного знаку його роботи. А поки що... Скільки людей у цій державі варті від її імені носити на грудях її відзнаки? Десять? Тисяча? Не знаю... Відзначеним Богом людські нагороди ні до чого...

Я приїхав у Качанівку до Володимира Бабака, художника, чиє ім'я занесено до енциклопедії Бенезі і ще до однієї, 16-томної німецької, після того, коли дрезденська картинна галерея придбала його картину. Це сталось років десять тому, а може й більше, коли ми, ті, що потім об'єдналися в "Ескадрон", ще не знали, що на світі існує Бенезі, Бабак і Качанівка. Ми сиділи за столом і розмовляли про бібліотеку Бабака, в якій більше двох тисяч книжок і яку зовсім недавно, на парі, що кине пити, програв своєму давньому приятелю, куму, заслуженому, хоч і незанесеному в ніякі енциклопедії художнику Б. Програв, ніби нерозумний хлопчина, програв карточному шулеру. Серед книг були деякі із ремарками Віктора Платоновича Некрасова: коли Бабаку було двадцять два, той, випадково познайомившись в кафе із молодим студентом, став для нього...

- Якби не Віктор Платонович, я б вже… Я ж був першим сюрреалістом в майстерні Яблонської… Що вона знала про це, про сюрреалізм... Якби не він, я вже був би, як мі-ні-мум!.. - І Бабак піднімає голову, м'яко посміхається, звисока глянувши: знай наших. - Я був би заслуженим ско-ти-ня-кою був би, скотинякою! - і він бере пластиковий білий стакан, в ньому майже не видно кількості налитого. – Як би не Віктор Платонович!.. Там, в книжці, є такий надпис: "Вова! Вот это запомни навсегда…" І я запам'ятав. Але тепер мені.., що робити? Я з бидлом не п'ю. Н-і-і… Осудять же ж. А мене може судити тільки рівний мені.

І йому стало сумно, і він знову налив, і мені теж, ми опісля ще довго говорили про Блеза Сандрара, і через деякий час я постарався змінити тему. Звідки він, колишній студент художнього інституту, Майстерня Яблонської, міг знати про французьку поезію початку століття більше, ніж я, колишній студент філологічного факультету. Мабуть тому, що для мене ніколи не залишали поміток на сторінках розумних книг.

Чоловік моєї однокурсниці по педінституту - комсомольський секретар запропонував мені зробити виставку від комсомолу в Польщі. Ох-ах-ех!.. Та де взяти стільки картин? І ми , тоді ще не "Ескадрон", звезли свої картини до Вінниці. Та в польської сторони пропав інтерес до комсомольського заходу - на вулиці вже початок вісімдесят дев'ятого, і через рік впаде берлінське стіна, а ще через рік на карті світу з'явиться наша держава.., та ми з'явились раніше.

Виставка в Польщі не вдалась і потрібно було щось робити. А якби вдалась? Я інколи моделюю своє життя і завжди приходжу до висновку - добре, що все сталось, як сталося, добре, що я не став більше співпрацювати з московським "Марсом" і мої картини не відвезли до Москви, і добре, що Наталя Кривуца спокусила мене виставкою в Чикаго. Я думаю не тільки над своїм життям, але й над вашим, дорогі мої полонені надії. Мені так хотілося б, щоб ви були найгеніальніші, найвідоміші, ви ж цього варті, п'яниці мої дорогі! Мені так хотілося б… Та не потрібно бути пророком, щоб передбачити вашу долю, як і мою: не присвоять вам почесних звань, лауреатських премій, не сяятиме світло юпітерів і президент нашої держави, навіть якщо він наш старий приятель, не прийде на нашу виставку, і вулиці нашими іменами не назвуть... Для чого це все тепер? А колись - так хотілось! Колись посадили сад бажань та обірвали його недозрілим... Посміємось разом: ми, все-таки художники, то маємо можливість пам'ять про нашу мрію зафарбувати в потрібний нам колір.

...І густа печаль Патрисії Каас, і третій поверх надії, і ще ні в кого, крім тебе, ні одної сивинки, і я, ще не твій кум, і знову Патрисія Каас тужливо запрошує із собою: ти йдеш, стікаєш з неї краплею, випаровуєшся млосно… І ніч все іще… На столі кілька свічок і тіні розтроюються і повзають по стінах - химери пам'яті, фіксуються в наших туманних думах, і фрагменти поглядів. Можливо, це зшкрябані фрески Трійці (чи це троїться в наших очах?) і тінь від сигаретного диму, і вже не зрозуміти – де тіні, а де - дим, і тіні в диму, попіл сірий, і ми, майже тіні, але ще не попіл, і тінь Патрисії Каас десь поруч, сховалась, дуже глибоко тіню у твоїй душі.

Мені вже однаково, які картини пише С.М. мені байдуже, що він думає про мої картини, та мені не все одно, що він думає про мене.

А Прокіп від'їхав сьогодні вранці до Києва. Ми не спали три ночі і ні слова про картини: Джойс, Ортега-і-Гассет, Анрухович, Христос і православ'я, гомосексуалізм і бездуховність, абсолютний Дух і метелик, Європа без України і вічність… Без нас.

Вітя Мельник зайшов після обіду, зморений, перекусив щось, приліг на хвилину, а через годину я розбудив його... Він колись першим написав про нас, про "Ескадрон".

"Ескадрон" десять років опісля... У Корсуна завтра день народження і потрібно було б поздоровити. Мабуть, так і зроблю, якщо не забуду.., Охапкіна бачив років зо три тому, з Миколою Мулярцем зустрічаюсь часто, де Гаронін - не знаю, з Мошницьким розмовляв по телефону, випадково, коли Слава дзвонив Юрі Соломку. Із Сергієм Сулимою теж зустрічаємось. Юра Клементьєв... - краще не бачити. А В. Ш.? Не хочу знати...

От і все.., от і весь "Ескадрон"... У нас ще є бажання зробити ювілейну виставку. Картини мають е у всіх, але не всі мають бажання і це добре, і я знаю, що цієї виставки не дочекаємось, бо для цього потрібні не гроші… Та всім кажу, що виставка буде. А що ще казати?

...Я приїхав з Москви назавжди у вісімдесят восьмому, приїхав на Лук'янівську попрощатись із усіма. Біля під'їзду гуртожитку художнього інституту в простенькому жовтому, халаті мене зустріла ЇЇ Сиятельство графиня Наталя Володимирівна. Граф Колосветов, її дід, був керуючим залізницею Російської імперії, і якби не сімнадцятий рік, мене б не пустили на поріг їхнього дому...

- Я ж казала тобі, я знала... - в її очах сльози...

- Якось воно буде..., - я обережно обіймаю її, як сяйво, витираю сльози. - Якось буде…

Просити пробачення, дякувати? Подяка за сльози... Великі очі є не тільки ознакою розуму, але й ознакою… Безперечно... Я вже можу прожити без сонця, без гарячої води і чистої сорочки, я вже можу прожити без Бога.., але без Вас, хто мене любив, як мені прожити? Тільки про одне прошу Вас - не сходьте з вівтаря, не сходьте...

Ми знову йдемо в Поташню, вже другий раз у цьому році. У своєї матері у цьому році я ще не був, і не тому, що далеко, а тому що... Дорога знайома, за останній рік вона не змінилась, майже, лише на стовпах з'явились "морди ліц" на дешевих плакатах - значить скоро вибори.

- Як ти думаєш, хто виграє? – Прокіп живе у Словаччині, там інформаційна блокада щодо України.

- А яке це має значення? - я живу тут.

Мовчимо.

- Ну.., а якщо комуністи?

- Я був комуністом, але такі, як я, не прийдуть.

У нього на колінах сумка. Він дістає окуляри, довго протирає їх, потім дістає фотоапарат... Розмова самотніх - найтихіша розмова!

- Дивись, сонце сховалося і соняхи опустили голови... - він фотографує через відкрите вікно автомобіля. - Як люди...

Ми ще довго розмовляли про все і прийшли висновку, що онанізм - це тільки одна із форм самотності, а процент геніїв від кількості населення визначає рівень інтелекту нації, і ще: йому потрібно приймати словацьке громадянство заради України. Я переконав його в цьому і, думаю, колись мені це зарахується. Якщо хтось із українців одержить із рук президента Франції орден Почесного легіону за внесок в образотворче мистецтво, то хай ним буде Прокіп Колісник, хай це буде мій друг! А хто ще, крім нього?

Всяке мистецтво сприймається, (і не тільки не посвідченими), на рівні гарно - негарно, подобається - не подобається і сприймається підсвідомістю. Все, що навколо нас, під ногами і головами нашими, можна назвати високим мистецтвом, і переконати в цьому інших, навіть самого себе. Та чи надовго? Мистецтво належить тільки тим, для кого воно стало однією із форм існування, і їх не треба переконувати в любові до нього чи в його значимості, їх не варто "виправляти", вчити "доброму, вічному", ця любов у них як талант, - вона або є, або її немає і ніколи не буде. Іншим воно не потрібна і вони можуть прожити без нього.

Мистецтво дає можливість спілкуватись творцю із своїм однодумцями, дає можливість їм найти один одного, по суті це вже діалог між творцями, бо той, хто здатен відчути (а не зрозуміти) створене, вже є творцем.

Кінець серпня... В цьому році вже сталось майже все. Єдине - навідаюсь до Прокопа, привезу йому гречки і калини, бо першу там не їдять, а друга там не росте - холодно. Можливо і гречку не їдять з цієї ж причини? До перевалу кілька годин, потім через гори - мене більше дивує рівнина, ніж серпантин перевалу. Я все-таки подолянин… А ось і кордон, щоб він сказився! На кордонах я читаю те, що ніде ні за які гроші не читав би, - вимушений це робити, щоб не збожеволіти від злості... Дякуючи кордону, я тепер знаю, що перше Шевченкове кохання не було "Катериною", і зробив він його таким від жалю… Та Бог з ним, з кордоном, вже "Vyšne Némecke". Раніше я думав, що ця назва перекладається як "вишня німецька" – красиво, ніби вишня японська. Та це тільки верхнє, "Верхнє Німецьке"... Чому німецьке? Вже Вранов, тепер під міст і ліворуч... Простєєвська сімнадцять… На сьомому поверсі світиться вікно, він вийде, ми піднімемося, сядемо за стіл і всю ніч буде падати білий, крізь скло сірий, як попіл, перший сніг...

1998-99 рр.