Я - пам'ятник тобі

Тільки зовсім недавно я зрозумів найпростішу істину: людина не може стати щасливою, вона нею народжується, так як народжується красивою чи стрункою, чорнявою або сіроокою, і змінити щось уже майже неможливо. Можна перефарбувати волосся, можна змінити об­личчя, але...

Найперша моя фотографія, яку я пам'ятаю, - це зі своїм класом. Та було в

шістдесят третьому. Влітку того року згорів сусідський хлопчина, з яким ми разом відкрили каністру з бензином. Я був старшим на півроку, отож, за логікою, згоріти мав я, але доля обрала його. З тієї пори моє лице майже не змінилося. На фотографії серед веселої дітвори, крайнім зліва в третьому ряду стояв я, маленький дідусь. Відтак відлік прожи­тих років пішов для мене в іншому вимірі, можливо, тому, що народивсь я в п'ятницю, у вечір повного місяця.

Ти теж народилась сімнадцятого числа, тільки в день Варвари. В мій день народження на деревах ще жовтіло лис­тя, а в твій, воно вже лежало під снігом. Людина або народжується щасливою, або народжується для того, щоб зробити щасливим когось.

Мені не було куди подітися від людсь­кого осуду, і я знайшов для себе схованку - малювання. То було царство любові, де красиві звірі тішилися неземними пейзажами, а веселі квіти росли на золо­тих полях, де всі ми були щасливі. Досі мені ввижається той серпневий полудень, коли повітря пливло над степком і полу­м'я було майже невидиме в цій спеці... майже невидиме в селі на початку серпня.

Потім я зустрівся з тобою. "Це було на початку літа, коли я зайшов до свого при­ятеля, точніше, до його нареченої. Тоді мені було двадцять два. Тепер майже сорок два і досі я не зустрічав жінки, кра­сивішої за тебе. Так і не зміг чи не мав часу .тебе змалювати_. Мабуть, забракло таланту. Як ти могла завернути на мене увагу? Вже потім написав банального вірша, з якого пам'ятаю останні рядки:

...Весна забарилась, і дзвінко

на деревах з'являється перший цвіт.

Для цілого світу ти просто жінка,

для мене ти - цілий світ.

Але це було потім.

Якщо комусь поталанило, то тільки за рахунок іншого; якщо хтось щасливий, то десь поряд нещасний; якщо ви смієтеся, то десь той, для кого ви найрідніший, витирає сльози. Через багато років я на­пишу:

Багнота і сморід

і сплетені руки

і скам'яніле серце

і ти

десь там

така чиста й незаймана

а мене вже

майже

немає...

Як мені доторкнутись до тебе...

Недопалена сигарета

тліє

як сон

зігрітий еротичною печаллю

і сонна

покрита моєю пустотою

коханка покійника

і ти

десь там

така незаймана і чиста...

Завтра знову прокляну день.

Але це буде через багато років, май­же через двадцять.

- Ти багато куриш, в тебе страшенний кашель... - і в очах туга. - Так, - згоджу­юся з нею. - Ти ще така красива... - і це вийшло дуже правдиво. В неї давно вже інша зачіска, і їй уже під сорок. - Я не зустрічав красивішої, ніж ти. -1 це прав­да, і я не знаю, добре це чи погано, я не знаю...

На останні гроші ми купили китайські пензлі, і я радів - такі пензлі! - а ти сміялась, і це тобі так личило, бо ти була схо­жа на дитину, - а що може бути чистіше, ніж дитячий сміх! Ніяка поезія з ним не зрівняється, та все ж таки я написав тоді:

Яка ж то влада...

Задихаючись від твоїх поцілунків

помирати патроні

твого кохання

Помирати на троні...

Яка ж то влада...

А потім, у Києві, де навчався і куди ти приїхала до мене, падав мокрий сніг, а на тобі було благеньке пальтечко і некрасиві туфлі, в яких тріснула підошва, і ми йшли через вокзальну площу, і я навмисне йшов попереду-збоку, і ти все розуміла. Я, нікчемний студент художнього інституту, йшов поряд із мадонною і соромився цьо­го. Хто мені це пробачить? Коли?

Коли приходиш до мене - заходиш у майстерню. Там давно вже нічого но­вого для тебе немає, і тобі сумно, і ти мовчиш, але очі, твої очі... Що тобі сказати? Я солдат, який колись добро­вільно пішов на передній край оборо­ни, потім усі відступили, а я залишив­ся. Мене давно вже потрібно відклика­ти в тил на переформування, можливо, потім я ще зможу стати в стрій, але не тепер. Не проси мене ні про що... А десь там хтось править балом, і дешеві, некрасиві - чи красиві й дорогі - жінки п'ють шампанське і заливаються деше­вим сміхом. Як добре, що тебе серед них ніколи не було і не буде. Інколи мені здається, що це я - скупий лицар, бо маю в кишені найкоштовніший у світі діамант, та про це ніколи ніхто не дізнається.

На початку дев'яносто третього, коли відбулась моя перша персональна виставка в столиці, жінка, яка те все організувала, читала тобі лекцію про те, шо ти давно вже не лейтенантша і повинна виглядати відповідно до чину свого чоловіка. Після вернісажу ми з тобою, стомлені, ще дві години мили фужери. Який чин був у мене тоді? - буфетник? офіціант? рядовий?..

Ми часто пишаємось незаслужено. Так і я пишаюсь тобою. Бо не я ство­рив тебе, не я тебе приручив, ні, це я приручився тобою, це ти день за днем тихим словом, усмішкою очей, стого­ном ночі прив'язувала мене до себе, давала можливість порівнювати себе з

іншими і не боялась порівнянь, бо ре­зультат знала наперед. Навіть у той, найскорботніший для себе час, коли я навчався на третьому курсі триклятого інституту, коли приїздив додому і тупо годинами мовчав - бо що міг сказати? - ти спокійно дивилась мені в очі і че­кала тих слів. Як я міг їх вимовити? А потім, в електричці, я запихав у пель­ку тобою наготовлені канапки і давив­ся ними, давився образою за тебе. Що я міг тобі сказати...

Вже ніколи

кохана моя

перед ранком

не скажеш

ЗАДУШИ МЕНЕ.

Тільки один начерк твого лиця зали­шиться. Тебе запитували, чому ти, дру­жина художника, не маєш власного портрета? "Для чого мені мати портрет, коли я маю художника". Потім ці сло­ва не раз повторював, уже як свої.

А кінець вісімдесятих... Пам'я­таєш? Мої найкращі роки! Час, коли я був ніхто, коли у вежі, де тоді була моя майстерня, кожну добу народжувалось по кілька картин, коли я писав ночами і днями, тверезим і п'яним, інколи спросоння дивився на створене, і в мене паморочилось у голові від перед­чуття успіху (і від горілки теж..). Кому сьогодні яке діло, в якому стані те все було написане? Більшість із тих картин перетнули океан, і Бог з ними. Ти захо­дила до мене вранці, перед роботою, приносила їжу і цигарки - "бережи себе...", - як і тепер. Тільки тепер я менше пишу - як і п'ю теж менше.

Потім у нас з'явились гроші, і ми поїхали до Криму. Я написав там понад двадцять світлих і красивих картин. Ми зрідка бували біля моря, бо я не хотів втрачати враження від побаченого. Усі ті картини ти назвала "сентименталь­ними пейзажами". Але не це головне. Коли ми бували на морі, ти завжди була біля нашої непосидючої доньки, щоб та не втнула що-небудь, а я спостерігав за поглядами чоловіків, якими вони обма­цували тебе з усіх боків, і ти відчувала ці погляди, і тобі це було неприємно, а мене розпирало від щастя. Як хотілося підійти до кожного із них і сказати: дивіться, але це тільки моя жінка, вона тільки зі мною, тільки моя.

Під цим небом

пелюстки твоїх пальців

ніколи не торкались

чужого лиця

Ти

мій останній щабель

сходження

в безодню вічності.

Початок дев'яностих, шалений успіх у Франції, продалися майже всі картини, вся серія "Анатомія добра і зла", мене запрошено, я живу в Марселі, в Женеві, прийоми, фуршети, банкіри, княгиня Шаховська возить на якийсь мис біля моря, а потім в "Маіson de Тourisme" на своєму невеликому "Рено", - та все остогиділо, і ми з представником "Аерофлоту" в Марселі (його теж звали Віктором) після дванадцятої ночі, добряче перед тим хильнувши, на бульварі Рабату співа­ли "Місяць на небі, зіроньки сяють...". Гарний був дует. Добре, що все обійшло­ся, бо полетів би представник головної і єдиної авіакомпанії додому, до рідного Фастова. Так я й не навчився пити французьке вино по-справжньому. А потім літак, митниця, довга черга до кон­тролю, а десь там, по той бік справедливості, ні, вже з того боку печалі, - Ти.

Ти прорвалась через щільний натовп зустрічаючих, ти пролетіла над ними, над валізами тих, хто йшов попереду мене, і ми зустрілись.

І навіть тоді

коли стану білим мороком

не мені вже там

довго ще буде снитися

солодка сіль

твоїх сліз.

Присмак твого поцілунку і сіль твоїх сліз - це і є для мене батьківщина, хоч у Фастові, хоч в Амстердамі.

У тебе так і немає закордонного пас­порта, але це не завадило тобі бути зі мною, коли я мерз на фінському кордоні, коли спалював, точніше, мав спалювати картини на словацькому, ти була зі мною в передмісті невеликого Зютфена, де я, немов раб, з ранку до вечора писав те, що потрібно було писати, і в замковій гале­реї великого Ессена ти теж була зі мною. Це вже була просто робота, яка нічого не давала ні душі, ні тілу, і якби не ти... Ви­ставки, кілометри, готелі, пиво, піцца і ще чорт зна що, знову виставки, вже як самоціль, бо їх можна було робити в полі просто неба - результат той самий. Вис­тавки, як шлях по колу - гроші, зароблені на виставках, витрачаються на інші вис­тавки, та з часом заробленого не виста­чає... Добре, що в тебе ще є те шкіряне плаття, яке ти пошила років шість тому...

Мені конче потрібно стати відомим, інакше як я зможу збудувати для тебе ще за життя мармуровий мавзолей, як храм чистоти, в якому буде тільки одна ікона.

Тебе завжди не любили жінки, і це при тому, що на тобі ніколи не було нія­ких прикрас, окрім (інколи) камеї в сріблі з моїм профілем. Можливо, це заздрість? Не знаю. Той, хто заплямований, не лю­бить чистого.

І ще. Я відчуваю, що ти йдеш від мене, що ти вже майже пішла, а в мене ще такий великий борг перед тобою!..

Любов може бути й тоді, коли вже немає надії на плотські взаємини. Я маю на увазі ту любов, при якій уже нецікаво, з ким вчора був той, кого ти любиш, ціка­во тільки, чи був він учора щасливим? Якщо ні, то вина в цьому тільки однієї людини - твоя, бо ти любиш цю людину і не зміг зробити її щасливою, людину, яка стала для тебе твоєю власною поло­виною.

Приходить час, коли у нас не стає співбесідників, бо нас уже не цікавлять відповіді, а наші монологи нікого ще не цікавлять. І ми йдемо самі до себе і стаємо одностатевими, ми любимо, зачинаєм і народжуємо у собі, ми - дві половини сфінкса, які народжують вічність. Я не знаю, що робитиму без тебе Там, бо одна половина сфінкса - це тільки посміхо­висько для комах.

Все, що міг, що повинен був зробити для тебе, - це не образити тебе нічим. Я з тобою - тільки сніг на вершині Кіліман­джаро.

Ніхто нічого не зрозуміє в моєму житті - так само, як і в моїй творчості. Як те, про що я думав ціле життя, хтось може осягнути за кілька секунд? Дуже часто я не пам'ятаю самого акту творчості, вже потім, коли дивишся па закінчене полот­но, коли сигаретний дим виїдає очі й різкий біль у пальцях повертає тебе до свідомості, тільки тоді відчуваєш - вда­лось! Але то тільки передчуття. Коли ти заходила в майстерню і там було на що подивитись, я з тремтінням у серці чекав твого вироку, бо не завжди було про що говорити. Але коли було про що, ти говорила, дуже мало і точно, та завжди про те, про що я тільки здогадувався. Так міг би сказати хіба що Файхер, але в мене немає стільки грошей. Але й тим, хто має гроші, він нічого не скаже, якщо говори­ти не буде про що. Ти теж не скажеш.

Коли йшла назустріч

кинутий

недбало

смарагд твого погляду

з тремтінням

у серці ховав

ловив його

мов каліка безногий…

Ще й тепер

без нього

ріки течуть руслами моїх щік.

З кимось пливу в тумані, німа тиша, тільки весло хлюпає, і чути як краплі з нього падають у воду, спершу частіше, потім одна по одній, і знову тиша. Це був сон. Зовсім недавно звернув увагу на форму труни - вона схожа на човен. По­кійник ніби пливе в човні, опускаються ноги, ноги підіймаються, хтось поправляє плече, і труна здригається, - так здри­гається човен від удару хвилі.

Мені таки потрібно стати відомим, - бо хто дозволить простому смертному пливти в човні смолоскипом за течією?

Боже! Коли мене не стане - не відбе­ри в неї розуму, не дай збожеволіти...

Страшно думати про те, що в сорок один рік Місіма зробив майже все із того, що встиг зробити до сорока п'яти. Я в цьому віці не зробив майже нічого, і вже немає значення, буде мені колись сорок п'ять, - мені потрібно зробити все.

Раніше я майже ніколи не робив ескізів. Картина народжувалася в собі, потім кілька начерків олівцем - і зразу праця на полотні. Мене мало цікавив ре­зультат, тому що сам процес створення картини, коли на полотні ще невидимі для стороннього ока, але для мене вже відчутні перші акорди майбутньої сим­фонії, був для мене важливішим. Коли переписуєш з ескізу, то дія ця відбуваєть­ся вже без любові. Любов - це тільки імпровізація.

Перед сімнадцятим жовтня, це вже стало традицією, я від'їжджаю куди-не­будь за місто і розкладаю багаття. Потім дістаю з машини скручені в рулони по­лотна і кидаю їх у полум'я, одне за одним. Раніше цих невдах я викидав просто на

смітник. Та колись, уперше, випадково, одне із невдалих полотен потрапило у вогонь... - полум'я майже не помітне, - одразу йде білий і густий дим, а потім коли починає горіти фарба, з'являється полум'я, майже невидиме, тільки інколи язички його - фіолетові, рожеві, зелені... Магія вогню. Але вона вже не очищує. Це тільки ритуал. Це як бесіда, в якій ти мовчки киваєш головою, посміхаєшся, інколи не в такт сказаному; але тобі все одно, про що говорить співбесідник, і вже потім приходить думка, що то була не мудрість, то була порожнеча. Але ця дум­ка вже не лякає, бо знаєш, що від усього залишиться тільки кольоровий попіл - попіл того, що не відбулось. Та раніше це було очищенням.

Виставка - теж спалювання. Спалю­вання минулого. Перед цим була велика праця, було життя, було майбутнє - май­бутня виставка, але в один із днів все водночас стає минулим, і тільки порож­неча і втома в теперішньому, втома, яка з'являється після того, як остання карти­на на стіні стане минулим, а потім з'яв­ляється порожнеча майбутнього - ти ще не знаєш, що буде завтра, але вчора тебе вже не цікавить.

Останнім часом ти не буваєш на моїх вернісажах. Найменше любові тобі діставалось саме на них.

Повернення до «Слов'янського що­денника» - це як повернення до тебе. Тільки ти єдина знаєш справжню вартість цієї серії, тому що тільки в ній я з тобою. Тільки ця серія - про нас з тобою. Ми могли б мати інші імена, але від цього наша суть не змінилася б, землю, де ми народились, могли б називати по-іншому, так це наша з тобою земля, і де б ми не жили, вже на генетичному рівні ми не зможемо її не любити, і ми в цьому не винні, так, як не винен я, що такий, як є, бо такими були мій батько і мій дід, і донька наша теж така, як я, і вона в цьо­му не винна. «Хлопчик із квіткою» - це тільки портрет душі мого народу, і в тому, що хлопчик такий, він теж не винен. Я не буду брати патент на випадково винайде­ний мною малюнок на розтопленому алюмінії, бо я теж притомлений місяцем, як і весь мій народ, і бігати по «інстанц­іях» не по мені, бо моє мистецтво для мене - це тільки предмет, за допомогою якого, сподіваюся, свого часу я перетну кордон «Імперії духу». Але ще одне. Тут, на Землі, тільки ти моя єдина піддана. тільки ти моя гвардія, що стоїть насмерть під моїм знаменом. І тільки тоді, коли впадеш мертвою, цим знаменом витруть чоботи мої вороги. Та це вже не буде мати значення - коли вмирає гвардія, імпера­тор перестає існувати. Що я буду робити без тебе Там? Але то буде свого часу, коли прийде ПРОЗРІННЯ, коли мене вже не буде цікавити «Портрет коханої жінки художника Я». Він мене вже майже не цікавить, і ця серія - тільки спроба зро­зуміти те, чого не сталось у цьому житті, бо те, що станеться ТАМ, мені вже зро­зуміле, бо тільки там може бути зрозумі­ла «Анатомія добра і зла», бо тільки там «я» трансформується в «ми», і тільки звідти ми підемо на інший ступінь як симбіоз із двох, трьох і більше, ми вже підемо з імперії духу. Але стати її грома­дянином може тільки «я», і що більше «я», то більше шансів, бо тільки воно примушує нас повзти, залишаючи за со­бою кривавий слід, через поле нашого життя, де наша кров - це тільки добри­во, яке потім збагатить урожай посіяно­го нами.

Так би хотілося бути квіткою на тому полі, простою квіткою, бо я ніколи не розумів краси руж і вже не зрозумію...

Прозріння приходить до кожного в свій час. Інколи приходить тоді, коли вже нічого, або майже нічого, змінити не можливо. Що є мистецтво? Тільки карна­вал бездарних і талановитих клоунів, тільки пантоміма нелюбові, - бо хто може любити власне рабство? Особливо сучасне мистецтво, яке є лишень купою розтерзаних душ. Я теж у цій купі, доб­ровільно, як і всі ми. Ми вбиваємо один одного і самі себе заради чужої забави. З

кривавою посмішкою на вустах і з пре­зирством у серці - вклоняємося, тільки тому, що колись в дитинстві нам дуже сподобався відблиск мечів та шоломів, і ми ненавмисне вибрали героїчну форму рабства, а коли зрозуміли його суть, хто більшою, хто меншою мірою, вже було пізно. Прийшло прозріння, і ти розумієш: творчість - це тільки наркотик, без якого настане смерть, і тобі вже пізно лікува­тись.

Той, хто назвався творцем - можли­во, безпідставно - повинен брати целібат. Тоді він має право на все.

Ти могла бути щасливою у своєму житті, дуже щасливою, якби зустріла у свій час когось менш щасливішого за себе, ти мала бути щасливою, та маєш тільки моє прізвище.

Ваше Сяйво!

О Ваше Сяйво...

Поталанило

тільки мені

біля Вашого Сяйва

зігрітись

Тільки мені...

Все

що від мене залишиться

це тільки

Ваше Сяйво

навколо мене...

Прозріння приходить до кожного сво­го часу... Яким буде твоє прозріння?

Безжалісно загнаний кінь і смертель­но стомлений вершник повільно бредуть по степу єдиною стежкою в надвечір'я... Ми з тобою.

Я з Тобою...