Прогулянки з Овідієм

Ніколаївка... Стою на крутому березі і спостерігаю, як тінь від нього, аж до самої води покриває холодним простирадлом білий пісок.

За декілька днів звикаю до шуму моря, і море звикає до мене, звикають чайки (а може то й не чайки - що я знаю?) і спокійно порпаються в піску, пролітають гуси - до них рукою подати... Ах! Немає рушниці..! То й добре, що немає...

Ніколаївка... Місцеві розмовляють українською та називають це село, що за три кілометри від берега, чомусь саме так. Можливо, колись тут поселився якийсь Ніколай (чи Ніколає), хто зна, чиїми ці землі були тоді. Добре, що тепер це наші землі, а не римські, як було колись, і добре, що колись вони були римські.

Мені казали, що берег скорочується на один метр раз в п'ять років, сказали в перший день нашого (планерників) прибуття на цей берег, сказав чоловік, який був сторожем берега (так він назвав себе), потім з'ясувалось, що він рибалка: тепер розумію - рибалка і є сторожем берега, і, мабуть, пастухом моря... Чому він не сказав отак: я - пастух моря! Берег - огорожа мого пасовиська. Та хай буде так, як сказав він. Тільки й того, що його пасовисько раз у п'ять років розширюється на один метр.

Ще мені розповідали про якогось дивного чоловіка, який інколи з'являється нізвідки, прогулюється берегом і зникає в нікуди. Може, він - пастух берега? Тепер тут пасемось ми. Над берегом. І у нас є свій пастух - директор. "Директор берегу" нас не любить через те, що взимку у Хмільнику напідпитку сказав нам: "Зделаю для вас всьо, шо зможу". Що може, те й “делає”. Ми для нього – похмільний спогад про Хмільник, тільки й того. Цей спогад роз'єднує нас із ним. Зате об'єднує між собою, ми стаємо добріші один до одного і до нього теж - що з нього взяти? Тим більше, що слово своє він стримав, і ми, десять художників, дякуючи Володимиру Єрмольєву (а не директору), мліємо під сонцем в червні біля сивого Понту.

Цікаво спостерігати хвилі при паралельному берегу вітрі – вони сідлають берег незалежно від його напрямку, і вітер підсмикує їх, зганяє з їхніх гребнів маленьких білих метеликів - ті злітають і... губляться у подолі наступної хвилі. Що хвилям! - вони народились в глибині, вони - море, а вітер - він дує, як йому заманеться... Йому пробачається все, і морю теж все пробачається.

Вічна проблема Шекспіра (бути чи не бути?) трансформувалась у побутову (в Подерв'янського) - купатись чи не купатись..? Чи сісти на крутому березі біля трьохлітрової банки з вином (а вино тут — ого!, якщо знати, у кого купляти) і спостерігати вічність напівлежачими - такий собі овідіїзм на березі понтійському.

Дратівлива образа в перший день на неможливість додзвонитись до цивілізації стала смішною. Як і смішним стало бажання брати етюдник і “ловити мить”, не тому, що є "Кодак", а тому що...

- Пане, на гривню, будь ласка, два стакани!..Це вино - "Каберне”, таке, тільки набагато гірше, в цивілізації коштує десятку за склянку, і від нього печія. А тут..!

Я один із цієї сторони від спуску до моря, з тієї - діти. Споглядаючий Адам в час першотворіння ... Хутчіш у воду - сьогодні вона тепліша, ніж позавчора... Потім теплий пісок... Господи, якщо Дарвін не помилився, і ми були колись морськими істотами, то замість того, щоб знищити нас тепер (бо ми того варті) - поверни нас на круги початку, зроби так, щоб ми повернулись у море, хоч помирати...

Все частіше переконуюсь у тому, що ми не місцеві на цій планеті, особливо коли роздивляюсь політ гусей над морем. Вони повільно летять строєм двома променями, і перед берегом вожак опускається вниз, а його головне місце в строю займає той, що позаду, а вожак прилаштовується останнім в одному із променів. Він провів усіх через море, і тепер може спочити, а той, хто після його смерті вестиме гусячий рід над планетою до місця зимового спочинку, повинен знати дорогу і бути готовим зайняти місце вожака, і вміти готувати заміну. Рід повинен існувати вічно, як і земля, як земля летить вічно навколо сонця, так і гуси, її маленькі супутники. Ми пришлі, нас постійно тягне від Землі у якийсь космос. Можливо, ми хочемо повернутись? Гуси розбивають дзьобами викинуті морем на берег мушлі не для забави, вони хочуть їсти, їм ще летіти, а ми - для чого убиваємо їх? Від голоду? Чи від заздрості? Гуси ходять берегом і їм ніколи милуватись своїми слідами, їм - летіти! У нас немає змоги дітись із Землі, і ми тільки й того, що милуємось своїми слідами на ній і мріємо про політ... Колись, мабуть що, прийдеться відлітати, тільки що після себе залишимо гусям? І ще подумалось. Чому Хемінгуей не дав своєму старому доловити рибу? Мабуть тому що – а навіщо її ловити взагалі?

Сьогодні зранку Микола Бондар їздив у Білгород-Дністровський лікувати вухо. Приїхав по обіді і вийшов з етюдником. Його зустріли на березі Валентин Тишецький та Ліда Мігріна. Обнялись. Як рідні. Я сиджу на кручі і зверху все бачу. Щасливі люди, втішені один одним. Я теж щасливий. За них і за себе. Я втішений нами...

Несу біле простирадло, та нещадне сонце обпікає тіло, і, знайомим (звідки?) рухом одягаю на себе тогу... Я вже бував тут колись! Тільки берег виходив метрів на чотириста дальше у море... До мене повернулась пам'ять?

Нас годують дитячою нормою, і цього нам майже вистачає, але... Тому Світлана Дмитрівна підносить нам ще дві тарілки - на всіх. Не потрібно було їй нести ці тарілки з картоплею і двома кусочками телятини через обідню залу, але... Ми дозволили один одному бути добрими — вона до нас, а ми — до неї. Ми поважаємо один одного. А потім Свєчка (так називає Світлану її російськомовний чоловік) сидить разом з нами в нашій "каюткомпанії", в кімнаті, де живуть Микола Бондар, Михайло Бабій і Віктор Абрамов, і ми всі разом сміємось над історією, про "зазубріть", яку розповідає Віктор. А ввечері Свєчка приносить буханець ще гарячого білого хліба. Ми не голодні, та, знову ж таки - але! І тільки Віталіку під тридцять, та нам із Свєчкою за сорок: більшості - за п'ятдесят, якщо не брати до уваги нашого "професора Плейшнера", улюбленця усіх, "метра", художника Леоніда Татарчука, і тільки до нього я на "ви"... Нас усіх об'єднує повага.

- Давай напишемо по картині, "в розмірі", ось на цих полотнах з наглядної агітації! - В більярдній висить кілька полотен на підрамниках із сюжетами на тему пригод Незнайки... – Або ж одну всі разом!

- Давай, - погоджуюсь із Сергієм Слизем. Він приносить в бесідку полотно, на якому відкритими кольорами виведені фантазії на задану тему: років п'ятнадцять тому по розцінках худфонду за них хтось отримав карбованців по п'ятсот. В бесідці вже працює Бабій - дописує сховані звечора і сьогодні віднайдені на березі моря етюди - хто б їх там забрав, коли окрім нас на березі тільки чайки!

Сергій йде за палітрою. Я починаю роботу.

- Візьми небо лагідніше, не дроби його! І горизонт опусти нижче, – це Михайло коментує моє творіння неба.

- По золотому?

- Так, по золотому...

...Не вистачає флейца сантиметрів з п'ять! Краще десять. Пензлі - для етюдів. Ех, якби флейци..! Або у дві руки..! Так, в дві руки було б швидше, але ж я – шульга!

І я беру другий пензель... Небо готове!

Тепер вступає Сергій. Я мовчу. Я ще не спустився з небес.

Вже сидять у бесідці Мігріни, вже прийшов із етюдів "наше молоде дарування", вже з цікавістю споглядає Абрамов, картина майже готова, але..!

Треба "торкнути" хвилю, а "професор" все ще на етюдах...

Михайло монументально "пройшовся по піску”. Потім Тишецький - по скелі, точніше по крутому обриву, а Віктор Абрамов "поставив" стовпчики, "вкопав" їх в землю, Володя Одринський "посадив" на них дві чайки...

Ну де ж вас носить, "професоре"!? Ось би "пройшлись по хвилях" — і ставте підписи, панове художники!

Прийдеться ставити завтра...

Давно забуте відчуття відтворення моря. Останній раз це було в дев'яносто третьому.

Ще колись в інституті, ми, студенти, приходили з етюдів і мовчки ставили їх під стіну, мовчки роздивлялись роботи один одного... Давно забуте відчуття переживання за себе і змагання з іншими.

Це не повернення в юність (чи молодість), це повернення до поваги до інших, бо великого бажання відтворення чогось, майже немає.

У "Свєчки" в її сорок чотири є щось дитяче. В нас - теж. Чи мені тільки здається? Можливо, це тільки гра... Не знаю. Але знаю, що це не є гра в зло.

Пшениця підходить до самого берега, майже звисає з прірви. Завтра, можливо, намалюю - таке ж, як і в нас на Поділлі, синє небо, жовта пшениця (тільки й того, що достигла раніше) і лісополоса, хоч і рідкувата з точки зору подолянина.

Хтось в білому йде понад берегом...

І так буде допоки білий світ - хтось йтиме берегом, жнець жатиме, а потім святкуватиме обжинки, художник по коліна у воді з моря писатиме берег, закохані цілуватимуться на гребнях хвиль, трава засихатиме на стику повітря і води...

Скільки до горизонту від цього місця де я стою? Кілометр? Два?

Від нашого буття на Землі залишиться тільки море. Ті, хто через багато років йтиме стежкою понад його берегами також мірятимуть поглядом відстань до горизонту. Чи пам'ятатимуть вони, що над обрієм кілька сотень років тому йшли ми?

Чоловік порівнявся зі мною, пройшов, не глянувши в мою сторону. Він був схожий на сільського коваля, бородатий, у довгій рядняній сорочці, підперезаний, в сандаліях.

Професор прийшов... Краще б він не приходив! Стовпчики, які "поставив" у пісок Вітя Абрамов, стали професорські, хвилі теж професорськими стали, і став пісок чужим Михайлу Бабію, не кажу вже про чайки Одринського - не довго відпочивали вони на отих стовпчиках... Добре, хоч неба не чіпав!

- Немає композиції! Горизонт низький...

Може й низький, може й композиції немає, та печалить інше - не залишилось композиції поваги, залишилась позиція професора.

Позиція у мистецтві - шлях до успіху, дорога самотніх одинаків, що зневажають повагу, зневажають у всьому, і в композиції теж, і це правильно, це – вірно!

Та не стало картини, де кожен художник в своїй манері писав свою лепту, при тому зберігав загальний тон і настрій, не стало картини, в якій мала перемогти повага, не стало поваги один до одного, хай на деякий час, але... на деякий час не стало поваги одного до всіх, і всіх до одного. Можливо, це теж позиція.

Розмовляв з Бондарем про Овідія, казав, що тут добре думається і можна було б щось написати.

- А про що будеш писати? Драми немає, немає сюжету - ходимо на море, пишемо етюди, п'ємо вино... - і він сміється.

Сюжету так і немає, пишемо етюди, ходимо на море...

У професора хтось, без його дозволу, взяв складний ніж-виделку і десь відсіяв. Ця, для нас, дрібничка проїздила з ним у дорогах двадцять років і мала проїздити ще стільки ж. Слухав його і подумалось - людина готується жити вічно, і якщо думає про смерть, то тільки чужу. Умруть мої друзі, вмре дружина, помруть діти - як житиму? Що робитиму? Що робитиму - буду жити далі! А ви як думали? Сюжет для драми... і для комедії одночасно.

Сьогодні знову зоряна ніч, і небо світиться, хоч місяця немає й краєчка. Був би місяць - затьмив би зорі. Як добре, що серед нас немає "місяця", що затьмарює нас собою. Тому й нам добре. Ми можемо всі разом спостерігати велич зоряного неба, і втрата такого дорогого ножа-виделки під цим небом втрачає сенс, у всякому випадку для нас, та й для професора на деякий час він теж знецінюється, у всякому випадку, до ранку.Картину, переписану "професором", ніхто не підписав. Я б теж не ставив свій підпис, та небо моє залишилось, і мені соромно перед товаришами, але гординя взяла верх, і я підписався. На небі.

Вибачте мені, мої дорогі, я - тільки людина...

Над безоднею в пшениці витолочив для вас місце, дорогі мої Свіфт і Рабле. Останню пачку сигарет докурюю, а вас все ще немає. Спішіть, бо згорить пшениця від останнього недопалку, і залишусь один я над прірвою в попелищі...

Не один. Йдуть вже з етюдниками мої побратими до моря, ніби ті плугатарі до поля, виконувати буденну роботу, йдуть, засмаглі від пекучого сонця, пригнічені безнадією звільнитись, хоч коли-небудь, від пекучої долі творця. Хлібороб отримає насолоду від зібраного урожаю, посміхнеться навпіл розламаній хлібині, вдихне аромат своєї праці, нагодує ним стужавілу душу і відчує себе творцем. А ми?

Чоловік у сірій полотняній сорочці зупинився над прірвою. Вітер куйовдить сиві коси, обтягує його ще не старе тіло, сорочка лопоче на вітрі, мов крила. Знову пролітають гуси. Летять на захід сонця. Чоловік довго проводжає їх поглядом, аж допоки вони не тануть у рожевій млі, а потім, ніби загіпнотизований, повільно йде на захід пшеничним полем.

2002 р.