В лабіринті

Сумно мені.

...не тому, що ти мене не любиш, а тому, що любиш занадто.

...не тому, що я тебе не люблю, а тому що...

... краще

нікого не любити...

не хотіти...

не жаліти...

не навидіти (а навидіти тільки раз в 10 днів).

і не робити вигляд, що...

Але тоді приходить...

...Смерть наступає тоді, коли ми стаємо залежні від неї. Більшість залежна з дня народження і до останнього дня, живе тому що боїться її, і тільки вибрані, тільки герої (не плутати з відзначеними – вибрані не мають відзнак) мічені Богом, відаючи про це можуть бути незалежними.

Я залежний від

твого погляду

твоєї ніжності

твого заду

твоїх (моїх) дітей

твоєї (моєї) матері (одно – вже давно...)

твого телефонного дзвінка

твого не дзвінка

твого погляду вранці (звечора)

твого осуду (і поглядом теж)

твого хворого любимого кроля (якого вранці мені потрібно убити і зняти з нього шкіру і доказати тобі, що його ще можна використати у справу, і що він тільки кріль, навіть любимий, і любимих теж можна їсти...)

А людей? Отож...

Але ще є

... твоє не бажання не вважати мене п’яницею...

твоя талія відносно тазу...

твій французький розмір грудей (і комплекс із цього приводу)

твоя моновідданість, в яку ніхто з моїх знайомих... (бо таке не буває)

моя мононе... (тепер це тільки минуле)

мій французький акцент (я не знаю французької мови)

моя смерть Корсуна (він майже помер для себе за п’ять років до смерті)

моя не смерть...

...коли вперше читав вірші Такубоку, мені було саме в той день стільки років, місяців і днів (26 років 8(?) місяців і 12 (?) днів) у скільки він помер...

коли вперше читав “Патріотизм” Місіми, поручнику було стільки ж в роках, як і мені на час мого читання про його смерть...

коли вперше...

Тепер мені стільки ж, як і Місімі.

До його дня смерті мені залишилось... Одна десята частина року.

Я вже пережив: Ісікаву,

Поручника,

Золотий Храм.

Допереживаю Місіму...

Такубоку відлюбив у 26

Поручник недолюбив у 34

Місіма не любив ніколи, тому встиг торжественно померти зробивши усе для себе, що може зробити чоловік, який (не) посадив дерево (підпалював храм), який (не) збудував дім (палив храм), який (не) народив сина (спалював храм).

Останню краплю з поминок допити вже в постелі, останню сигарету... все – на завтра, а сьогодні ще: Ігореві – бамбулей, щоб дожив до сорока п’яти, Володі – пам’ятничок простенький бетонний із його авторським підписом, а його синові?.. Цукерку? А скільки йому? П’ятнадцятий... Минає... Пасе ягнят за Білопіллям... А ми, у Пущі Водиці допиватимемо на сорок днів.

Перша трава. Ягнята щасливі. Тепла земля... Спатиметься тепло Роману вже не серед нас... але ж...

Як любили!

Як сварились!

Як співали!

А як ненавиділи!

Як любили, так і померли, як ненавиділи, так і живем...

Навіщо? Коли останній вік генія – сорок п’ять. Сент-Єкс зрозумів це в сорок чотири.

Хєм – у шістдесят три.

Джойс... доживав мабуть тому, що доживав сліпим.

Толстого не було до тридцяти – хлопчакував.

Гоголь – якщо викреслити із його життя два роки, які він (по Шкляру) віддав онанізму, помер вчасно...

Доживаю сорок шостий і не помираю... (правда, у мене теж є що викреслити)

...і не помираємо

від заздрості інших до нас

від заздрості іншим

від любові до інших

від ненависті до всіх

і якщо помру в сорок шість, ...вісім, ...дев’ять

- міг би й уже жити дальше, ...все одно...

і труну нестимуть сусіди

і не буде військового оркестру

і друзі будуть зайняті

і прийдуть не друзі

Сусіди плакатимуть і ще довго згадуватимуть мою швидку ходу дерев’яними сходами, а труна не стане діагоналлю в периметрі площадки між двома поверхами і обіб’є стіну... Катя не спатиме всю ніч, а Люда – спатиме, і коти зайдуть у гості вже не в мою пусту майстерню – я ніколи не робив їм зла, але й добра теж не робив і не тому, що їх не люблю, а тому, що вони ніколи нікого не любили, не люблять і любити не будуть.

Спробуй їх не прогнати,...

як пам’ять про мене...

втім – роби що хочеш...