Пензлем і пером

Не щодня побачиш людину, яку за життя величають генієм. Почути таке можна можливо тому, що Віктор Рибачук — один із тих, кому пощастило вихлюпну ти свій талант художника в наш час.

Київський художній інститут за кінчив у 1988 році. А до цього — Вінницький педагогічний. За фахом — філолог. Його біографія коротка — художник, поет, драматург. До цих лаконічних рядків можна додати — успішний і реалізований. Картини прикрашають вісімнадцять найпрестижніших музеїв і галерей України, є у колекціях банків, навчальних закладів, у музеях США та Швейцарії, у приватних колекціях найвідоміших людей держави та колекціонерів світу.

Видав збірку віршів “Портрет коханої жінки художника R”, ілюстровану картинами з однойменної серії, роман “Щоденник горгони”, серію оповідань, есе, що видавалися в журналах “Сучасність”, “Дукля” та інших. У столичному театрі “Сузір’я” та Вінницькому музично-драматичному театрі ім. Садовського була поставлена п’єса “Сейф”.

Живе і працює у Києві й у Вінниці. Має сина, що пішов дорогою дядька і став військовим лікарем, та доньку, яка навчається у Києво-Могилянській академії. Дітей свідомо орієнтував не на мистецькі дороги, бо вважає, що це протекціонізм. Дружина Валентна вже двадцять сім років вірно чекає його у Вінниці. Пан Віктор каже, що завжди повертався до цієї прекрасної жінки ще й тому, що вона ніколи йому не казала: “Не їдь…”. Усе було навпаки. “Їдь куди тобі треба…” — казала вона. “Як можна після цього не повернутися…” Бурхливе життя митця — це своєрідне випробування для рідних і близьких. Тільки любов і віра можуть допомогти його витримати. Саме тому свій ювілей Віктор Рибачук святкував у Вінниці, у родинному колі та з вірними друзями, котрі приїхали до нього з усіх куточків України. Приїхали і побачили, що рідне для митця місто може стати гостинним для всіх, хто його знає і розуміє.

Володар орденів, якими нагороджують кращих представників світу цього, був у стані роздумів про все, що довелося пережити і зробити за роки. Гості побачили дивовижно талановиті картини Рибачука, які він показав у Вінницькому краєзнавчому музеї чи не вперше у такій кількості. Художник називає себе представником андеґраунду і опозиції, адже завжди був і лишається таким — епатажним бунтівником, якому не байдуже все, що болить землі та людству.

Леся САМІЙЛЕНКО

ч. 44 (369), 2—8 листопада 2006 р. “СЛОВО Просвіти”