Тринадцятий Апостол

Віктор Рибачук


Тринадцятий Апостол

(легенда)

Дійові особи:

Юда,

Матвій

Іса,

Пілат,

Марія,

Центуріон.

(Великий підковоподібний подіум, який краями торкається сцени і піднятий в глибині. На задньому плані пантоміма незайнятих у головній дії акторів-героїв п’єси. Вони немов би продовжують дію, яка відбувалася з ними до їхнього виходу з головного плану, або перед ним. Актори можуть виходити, заходити знову, можуть бути освітлені (відносно головної дії) контражурним чи фронтальним світлом. Іса, коли не зайнятий у головній дії, може грати мелодію на сопілці. Залежно від дії, колір світла може змінювати настрій того, що відбувається на сцені. Одяг умовний: Пілат в білому із золотим гаптуванням, центуріон в червоному. Всі інші в сірому.)

(Актори можуть ходити по сцені, можуть сидіти, встаючи час від часу, переглядати згорнуті папери, дзвонити у дзвони, перевертати пісковий годинник і т.п. Далі по тексту без ремарок, якщо це не є важливим для ідеї п'єси).

(Напівтемрява, з якої повільно виходить Матвій, через плече у нього торбина в руках пакунок. )

Матвій: Не велика ноша, а така важка, не з митом, ні… Востаннє сьогодні розрахуюсь із казначеєм прокураторовим (Сідає) Та як оце зберегти? (Кладе пакунок на землю).. Де ж його заховати, та ще й так, щоб потім знайти?(сміється). Не для себе, для вас зберегти, бо хто ще розкаже вам про те, як це було... про те, як має бути - тільки я, Матвій, прокураторів митник... Потрібно заховати, заховати так, щоб випадковий погляд не зустрівся з оцим пакунком. Як би здивувався прокуратор, продивляючись останній звіт свого митника... Тут усе, прокураторе, усе - усі його діяння, і діяння твої, і діяння ворогів твоїх, і зовсім ні в чому неповинних перед тобою - все отут. Немає тут ваших діянь... Та хтось і для вас знайдеться, бо всякому діянню - свій Матвій... Згадуйте про це...

Я зібрав їх усіх, розподілив їм ролі, і розставив на свої місця. І все це отут, ось тут, у цьому пакунку! Потім уже... Марк..., інші напишуть... Для чого? - не змогли вгамувати гординю? Як мухи на мед... Це я зібрав найкращу скалку у кожному із ваших сердець і написав Нагірну проповідь, але хто такий Матвій, щоб ви звернули увагу на його слова. Тому я віддав усе Іса, бо він стане для вас сином Божим, і тоді, можливо, ви почуєте їх, найпростіші із слів, які вам доступні... Чи зрозумієте їх?.. Соломон залишив після себе піраміду людської мудрості! Чи було у вас бажання хоч раз піднятись на її вершину, хоч підійти до її підніжжя?!... Глянули здаля і геть... Бо думаєте, що ви мудрі... Що знаєте ви про мудрість? Мудрість від Бога... Ви ж, у більшості своїй тільки хитрі, а це від диявола. Мудрість для всіх, хитрість - тільки для себе... Ми всі від сатани.., і лиш одиниці з нас шукають істину, але й ті не завжди знаходять... А ось і Марія! Погляньте! (На задньому плані пройшла Марія з вузликом у руках). Кому вона несе той скарб? Що вона шукає? Вона шукає Ішу?.. Як би ж вона знала...

(Входить Юда)

Юда: Чи не митом прокураторовим стурбований, Матвію. Ось скільки зібрав!(показує на пакунок) може поділишся зі скарбничим сина Божого, - він теж їсти хоче.

Матвій: Поділився б, але ти вже маєш своє… в цьому скарбі, і не тільки ти. Тут усім вистачить.

Юдо: Мені вистачить свого…

Матвій: І скільки ж його у тебе?

Юда: Маю стільки скільки ношу в собі, все інше не моє, як для тебе цей пакунок з митом. Та мені час іти. Прощавай.(Виходить)

Матвій (залишається сам): Прощавай, прощавай, Юдо. Згоден з тобою... Не моє це... Це ваше... Але ще не час. Хай полежить ось тут, до пори.

(Ховає пакунок.)

(Із темряви виходить Марія)

Марія: Це ти, Матвію?

Матвій (після мовчання): Ти шукала Ісу?

Марія: Так, я знайшла його, він у саду, хоче побути один. Ось, принесла йому їжу, та він...

Матвій: Юда пішов у той бік... Недавно... а, може, й давно…

Марія: Не подобається мені це, так не подобається. А що ти скажеш, Матвію?

Матвій: Що я можу сказати тобі, дочко… Ти слухаєш тільки своє серце, і моїх слів не почуєш... Все буде так, як має бути. Кожен з нас вип`є свою чашу до дна, не мине і тебе ця доля... І не пручайся, напій солодшим від цього не стане.

Марія: Матвію, я тільки жінка, жінка яка кохає, і що мені до його...

Матвій: Ти вже не жінка... Щоб залишатись просто жінкою потрібно було знатись із простим пастухом. Ти ж обрала Ісу - месію. І його доля - це вже твоя доля... Відмовся від кохання до нього і ти станеш щасливою, як усі.., якщо зможеш. Розберись у собі, ще є час... Ось тепер ти шукаєш Ісу, а чи того шукаєш?

Марія: Я вже знайшла його.

Матвій: А чи того знайшла?

Марія: Вибач, Матвію, піду я... Не цих слів я чекала від тебе. (Виходить)

Матвій: Ми всі чекаємо тільки тих слів, які хочемо чути... Пішла... Піти звідси теж потрібно вчасно, піти тоді, коли все сказано і сказати більше нічого... Пережити свої думки і сміятись над ними, не маючи інших - це божевілля.., і не потрібно оглядатись, там тільки пам`ять... А що таке пам`ять? Хіба ми пам'ятаємо своє народження? А яка ж то мука!.. Смерть... Що ми знаємо про смерть, хто із нас в це вірить? Приходить час і ми лягаємо у постіль, як в човен, і пливемо до ранку. Хто із нас ранком повірить в те, що цілу ніч його не було..! Ось так і смерть... Стомимось за життя, приляжемо у човнику і попливемо... Тільки вранці вже ніхто не розбудить нас… То що є істина? Ви знаєте... Знаєте... Ви зустрілись з нею ще тоді, коли повитуха била вас по сідницях і живете з нею, нічого про неї не знаючи... Істина - це те, що ніхто не може заперечити. Істина є кінець.., істина є початок. Ти пізнав істину, Іса, і хіба має значення, як ти зустрінешся з нею, хіба має значення, яку форму самогубства ти вибрав? Для когось білий одяг - символ радості, та для когось - символ печалі: для одного смерть - кінець всього, а для іншого - тільки початок. Повільна фізична смерть - це водночас вільне духовне народження. Я кажу вам про це і розумію - передчасно. Та хай прийде ранок... Я зробив майже все, можна було б спочити, але… - що ж не так буде, як мною написано? І це не гординя... Це цікавість... ще цікавість... А в грудях болить.., і все частіше. Приляжу... Ще є час (лягає в основі подіума). Ех, прокураторе, прокураторе.

Дія переміщається на задній план.

(Входить Марія. Вона підходить до Іси, який сидить у глибині сцени. Тихо стоїть біля нього)

Іса: Вже прийшла? (Встає, обоє повільно виходять із глибини сцени на передній план.)

Марія: Так, прийшла, бо знаю: від самого ранку ти нічого не їв.

Іса: І що б я робив без тебе..? (сміється)

Марія: Сидів би отак, у роздумах, поки б не став оливою, а я би до кінця віку поливала тебе.

Іса: Це забагато для мене... Я не приніс тобі нічого окрім турбот...

Марія: Ех, ти, розумнику, за всіх думаєш, все знаєш, а в такому простому, як моя душа, розібратись не можеш... Ким я була?.. Можливо, я була щасливіша за інших, скоріше ситніша.., такі мізерні бажання! Хіба я знала, що любов, це коли на світі існує тільки одна людина, та людина, яку ти любиш, а сама перестаєш існувати... Як би ти стояв на паперті, я б тобі не подала.., раніше б не подала.., найчистішому у світі..., а подавала ж.

Іса: І не одному.

Марія: Я про інше, дурнику... Ти ревнуєш, Боже, ти ревнуєш! (сміється). То чому ж тоді ти не хочеш доторкнутись до мене, доторкнутись, як торкається чоловік до жінки, а не як людина до людини. Боїшся.., впаде святість! Так? Чи тільки тому, що Матвій, чи Юда, які не хочуть наших із тобою зустрічей і заздрять тобі, я знаю, заздрять, щось нехороше скажуть про мене. Але ж то про мене...

Іса: Ти не про те говориш...

Марія(злиться): А про що мені говорити? Про те, що єдиний чоловік на цілому світі, якого я хочу і він мене теж, не може дозволити собі любити.. Як ти можеш говорити про щастя для всіх, як ти можеш зробити їх щасливими, коли мені не можеш дати щастя? Хоч на одну хвилину...

Іса: Послухай мене, Маріє: після тієї хвилини щастя ти зажадаєш іншої, але вже на вищому рівні, і так буде без кінця, і колись у цьому ти дістанешся вершини, на якій.., з якої тобі доведеться тільки падати, або, у кращому випадку, сходити вниз... Гори земних бажань не дуже високі, та все одно... Краще бути щасливим під горою... Звідти теж видно ясне небо, там зелені дерева, вода тихо хлюпоче...

Марія: А чому ж ти не хочеш бути щасливим під тією горою, де ми були б удвох, і наші діти гралися б у долині з метеликами?

Іша: Розумієш, колись, ще хлопчиськом, я задивився на вершину.., тепер падаю з неї... Вже пізно, Маріє. Вже пізно. Ти хочеш від мене більше, ніж я можу дати. Я не Бог, Маріє, я ще не Бог...

Марія: Ти став ним для мене, любий мій, вже давно ним став.

Іса: Я про інше... Вислухай мене, будь ласка, у нас не так уже й багато часу... Так ось... Ми хочемо бути володарями над усіма і над кожним окремо, не бажаючи того... Мабуть, така природа людини... І в любові теж... Та любов - це жертвенне почуття, це бажання добра людині, яку ти любиш, бажання дати їй можливість бути щасливою навіть за рахунок власного щастя. І коли хтось, кого ти любиш, так само ставиться до тебе... Але це тільки в мріях... Частіше буває так, що хтось примушує себе любити.., бо надіється, а хтось вимолює любов - бо теж надіється.

Марія: Хіба всі можуть бути щасливими?

Іса: Я думаю, усім видали однакову частку щастя, однакову кількість. Ти можеш віддати його комусь, можеш відібрати у когось, а можеш залишити своє у себе. Але для більшості його замало. Ти щаслива нині нинішнім, але завтра... Ти думаєш, що будеш щаслива зі мною, але з таким, з яким хотіла б мене бачити. Так не буває, але так буде завжди... Я не кличу тебе із собою, до свого щастя, бо знаю, для тебе воно - страшна мука... У кожного своя міра... і кожен повинен шукати своє щастя на тій стежці, якою ходять його однодумці. Для чужих там тільки каміння.

Марія: Ти ніколи зі мною не говорив так...

Іса: Я не хотів стати каменем на твоїй дорозі. Та бачиш.., якось випадково доля звела нас...

Марія: Мені прикра твоя правда.., мені не дано до кінця її розуміти, та я дякую долі за цей подарунок. Для них ти - месія, а для мене - тільки мій коханий, і, як жінці, мені прикро... Не те кажу... Та що я можу? - тільки доторкнутись до тебе... як до Бога. Ти не зі мною, і ти не залишив мені нікого... ти залишиш тільки мене. Як боляче це розуміти.

Іса: Твій дотик до мене нічого не змінить... Нам не дано бути разом тут, і Там, нам теж не дано бути разом, мабуть що... Боги не залишають нікого, - залишають їх, вони ні з ким і з усіма відразу. Ніхто не хоче змиритись з цим, кожен хоче бути вибраним, ніхто не розуміє, що він як частка Бога, як ця травинка, комашка, все, що навколо нас, - все це теж Бог. Він не тільки любов - він і ненависть, він і сміх і плач, смерть і народження.., твої сльози... Зрозуміти Бога - це відчути людське в собі і втілитись в усе, що навколо тебе, відчути біль, і радість цієї травинки… Йти до Бога - це мати бажання зрозуміти свою суть, а потім вже... Людина, якщо вона є такою, не має права не хотіти стати Богом...

Марія: А там.., ти.., з ким будеш?

Іса: Я? Не знаю... (посміхається). Але, не турбуйся, там немає ні статі, ні плоті (сміється)...

Марія: Я не хочу туди...

Іса: А тебе й ніхто не кличе: там опиняються не з власної волі... Наша душа може бути маленька, як пушинка - помремо і вранішній вітерець дмухне на неї, понесе, і загубиться вона десь у травах… А може бути велика, як сонце. Підніметься, освітить все навкруги і стане зіркою. Як жив, так і піднімешся, і якщо вартий - то призвуть тебе, ким би ти не був, а якщо ні... З часом це зрозуміють всі, а сьогодні... навіть для тебе - занадто. Але вже ніч. Я хочу побути один. Ти мудра жінка і все зрозумієш. Іди.., будь ласка...

Марія: Коли я тебе побачу?

Іса: Завтра, на Голготі.

Марія: А що ти робитимеш там?

Іса: Побачиш.

Марія: Про їжу не забудь.., будь ласка... (виходить).

Іса (сам): Мудра жінка.. Була б мудрою, чи кохала б мене, чи народжувала б мене мати, якби була мудрою... Мудрість... З ким ділишся мудрістю, там, Соломоне, після того, як став срібним мороком?.. Хто зрозуміє тебе, - мудрість твоя ж, як тибетські гори, і хто тобі вторить там?.. Не святість земна звела вас там, і не гріхи. Дав Бог тобі силу піти звідси, не розчинитись у подиху вітру, він і питає тебе за все. Можливо, і я десь біля тебе присяду тихенько і буду слухати музику твох слів. Це і буде моїм раєм. Потім ти підеш дальше, а я залишусь, або розчинюсь у тобі, і ти, Соломоне, вже будеш не ти, бо не тільки я один буду поряд з тобою...

Що ми тобі, Господи! Ти вже зійшов до нас, дозволив перший раз народитись. Кожному з нас дав змогу влитись в тебе. Кожному з нас вже один раз поталанило, адже ми могли залишитися шкарлупинням на тілі, чи бути вбитими чорною кров`ю... Ми народились...

Чи має значення вік, який прожила плоть? Чи має значення вік, в якому ми стали на шлях до тебе, Господи! Скільки потрібно пройти по тій безодні, щоб стати твоїм служкою… А скільки печалі...

Маріє... Тільки доторкнусь до тебе, муко моя, і вже не встою перед цим страхом. Допоможи мені, Юдо, - бо страшно мені, я ще людина. Та стану перед людьми - вже не зійду зі шляху. Завершимо діла земні і знову будемо разом. Тільки не збожеволій: ще ніхто не випив стільки людської нелюбові... А я чекатиму тебе і покаюсь перед тобою.., там... Двом і там краще, ніж одному... Важко одному летіти над світом, ходити по водах, коли всі інші, що навколо, тебе повзають... Хто зрозуміє мене тепер, як ви мене розуміли колись, вчителі мої дорогі?.. Кому відкрити свої сумніви? Тільки тобі, Господи... А якщо не вартий твоєї уваги? Що тоді?.. (довга пауза)

(Хтось іде)

Іса: Це ти, Юдо?

Матвій: Ні... це я. А це ще ти?

Іса: Ще я. Та вже не довго залишилось...

Матвій: Не боїшся прийти раніше строку?

Іса: Боюсь...

Матвій: ... та магія істини заворожує...

Іса: Може й так... Ти вибач, я чекаю...

Матвій: Юду? Я бачив його тільки що... А ось і він. А я піду своєю дорогою.

(Заходить Юда)

Юда: Здраствуй, Ісо. І ти тут, Матвію ? Так і несеш печаль юдейського народу? У цій торбі його сльози, біль, його вікові кайдани.

Матвій: Кайдани не в ній, кайдани в голові кожного із нас. Я сьогодні скину своє ярмо. А ти, Юдо? Чи ти думаєш, що приховуючи свої статки, допомагаєш розривати кайдани свого народу?

Юда: Але я не відбираю останні крихти в нього і не звеличую, тим самим, могутність наших поневолювачів!

Матвій: То звідки взялись твої статки, Юдо?

Юда: Вони нажиті не тільки мною. Мій батько і дід, мій прадід кожного дня зранку до вечора чавили оливи, самі працювали і давали можливість працювати іншим. А твій рід, Матвію, що зробив твій рід для того, що ти міг мені дорікати?

Матвій У моєму роду олив не чавили, але й останнього поту з рабів своїх теж не вичавлювали.

Іса: Зупиніться друзі мої! Боляче мені чути ваші чвари. Наче не було наших довгих розмов і любов моя до всіх вас а не до когось окремо… Скажи, Матвію, чому вирішив покінчити з митарством? Адже ти мав змогу проповідувати кожному до кого заходив в дім.

Матвій: Слова мої розходились з ділами моїми.

Юда: То може, Матвію, поділишся вперше останнім для спільного?

Матвій: Не моє це… А ти поділишся своїм?

Юда: Прийде час - поділюсь...

Матвій: Чекатиму. А тепер залишу вас.

Іса: Зачекай, Матвію. Хотів просити тебе... Після всього… не залиш Марію, як дочку свою - не залиш.

Матвій: Не залишу, і для неї знайду місце, обіцяю... (Відходить, Іша та Юда ведуть нечутну розмову.)

Відходить, Іса та Юда ведуть нечутну розмову.

Матвій: Так, і для неї знайду місце... По її вірі... Все на землі має свою віру. І кожна суть має йти по своєму кругу і, якщо заблудиться, то тільки серед своїх, і знайдуть її, і вернуть до себе!.. А ти, Іса, цар небесний, ти, той що кохає Марію, хоч знаєш, що натворив? Добре, що вона вже ніколи не вернеться до свого кола і не зможе принизити тебе розповідями про своє кохання до тебе: що ви!, я любила царя небесного, як ви смієте до мене торкатись... а потім віддасться їм, цілому гурту, і це буде її короною,.. а твоя корона, Іса?... Вони всі разом розтопчуть ту корону, розтопчуть твоє ім’я. Чи варто цілувати руки, які зривають вінок з твоєї голови? Дай Боже, щоб цього не сталось… Можна померти в ім`я любові, якщо це є сенсом життя... Добре, що у кожного свій сенс... Вже й немає куди спішити... Сьогодні всі чекатимуть ранку, а ти, прокураторе, цього ще не знаєш.

(Виходить. На передньому плані Юда та Іса, розмовляють голосно.)

Юда: У нас не буде кращого часу і тобі це відомо. Ми так довго будували вежу і щоб не зійти на неї!?.. Ти повинен злетіти... а я.., а я впасти... Зачекай не переч... З тієї вежі базіки на весь світ розтрублять істину їм навіки незрозумілу, тай не потрібно це рибалкам і митникам - їх об`єднає тайна, яка потім стане для них символом віри.

Іса: Не кажи так, ніби ти вже зірвав печатку з майбутнього, тай не їх це вина, що ми ніби змовники, провина їх не в тому...

Юда: Друже мій небесний, не можемо ми вбити в голову простого рибалки сенс нашого діяння, адже він тоді перестане бути рибалкою, але Богом не стане! Ну піди, розкажи Павлу про завтрішній день, і він посміється з тебе разом з іншими, і що тоді твої проповіді - помирай ти хоч тисячу разів на день і воскресай стільки ж - ти залишишся для них хіба тільки шарлатаном!.. Як розтлумачити Хомі, що душа його, величиною з равлика, ніколи не залишить цю землю, що він тільки равлик в людській подобі; що не від кількості звернень до Бога залежить наша святість, що все повториться, тільки в іншій формі.., але не для всіх!... Уяви собі, як він на тебе подивиться?

Іса: Не злись, Юдо, сумніви мене крають на шматки, але я не стосовно себе, інше - чи правильно ми робимо, чи станеться так, як ми задумали, можливо, ми тільки переконали самі себе, що маємо на це право, бо ми наймудріші. А чи так це? Скільки було мудреців, та ніхто із них не змінив світ!

Юда: Я теж над цим думав. Та скажи мені, будь ласка, яка премудрість у твоїх проповідях, що і кому в них не зрозуміле? Декому вони не потрібні, не вигідні, але таких меншість. Мудрість - для мудреців, твоя ж мудрість...

Іса: ...наша мудрість.

Юда: Ні, вже твоя.., так от, вона для... не казатиму цього слова, але вона зробить із них людей, бо дасть їм не закони страху, а закони совісті... А до того, що ніхто до нас не змінив світ..? Що ж, якби Сократ добровільно випив цикуту, і в інший час, а Соломон не дожив до глибокої старості.., щоправда, філософія їхня не для всіх, але я думаю, ти зрозумів мене... Їсти будеш?

Іса: Ні... Та скажи мені, друже, чи думав ти.., чи думав ти.., що станеться з твоїм ім’ям після моєї смерті, якою буде пам`ять про тебе?

Юда: Думав... Та ось що.., я говорив з легіонерами - твоє воскресіння обійдеться мені по десять срібних кожному і дасть мані їх сам прокуратор. Всяка зрада повинна бути винагороджена. Знав би прокуратор за що він буде платити? Не просити ж ці гроші у Матвія! (сміється). А щодо пам`яті про мене... Вся суть наших діянь в тому, що ми йдемо від природи людини. Страх смерті - велика рухівна сила і велика тайна для всіх, і якщо добровільно вмираєш - ти розгадав цю тайну!.. Великі філософи повзали на колінах перед можновладцями вимолюючи кілька днів життя - хто повірить йому, коли він такий, як усі, як кожен із нас. Воїн помирає на полі бою в напівсвідомому стані і, в основному, нізащо, та ним пишаються... Нам є за що померти, при здоровому глузді... Кожна людина - це маленька суть божественного, кожної хвилини в ній бореться добре і зле, і це дає людині волю до життя. Ні Платон, ні Арістотель цього не розуміли... Так от... кожен зневажає зло, бо настраждався від нього, і в цьому він буде схожим на тебе і піде за тобою, тому що поряд буду я - символ вічного зла.., вічної зради. В кожному з них буду я, Юда!.., вони зневажатимуть мене за це.., але й себе теж. І це - найголовніше.

Іса: Ти багато вчився, а я тільки син... майже син, простого теслі... Важко не згодитися з тобою і все ж, ти не відповів до кінця на моє запитання.

Юда: Пам`ять про мене?

Іса: Так.

Юда: Що ж... Я ж не ображаюсь на комашку, яка ненавмисне вкусила мене (усміхається). А якщо серйозно.., то хіба має значення, які слова напишуть непосвідченні на прапорі істини? Прийде час, і всі зможуть іти по водах, коли в цьому буде необхідність, тому що більшість буде схожа з нами. Ось тоді, можливо, все зрозуміють. А поки що.. (бадьоро) не сумуй, друже мій: ми тільки краплі дощу, який проллється на божественне...

Іса: Хочу спитати тебе, Юдо - до чого тобі це? Для мене - це вінець усього мого життя, мій останній шанс на втілення власних роздумів. Я син заїзджого мандрівника і простої жінки, яку пробачив за це її літній чоловік і став мені батьком, я бачив ставлення до себе усіх навколо: кидати каміння мали у спину моїй матері, та кидали у мене. Я був останнім в царстві людської несправедливості, пробачив і полюбив тих, хто плював мені в очі, - що я міг тоді зрозуміти, і що міг знати я, каменований син каменованого народу… Але я вийшов із цього середовища і живу ним. Ти зовсім з іншого світу... Ти законний син купця і не пройшов школи горя, ти маєш блискучу освіту - чи від серця ти робиш це? Чи з ними ти?

Юда: Твої сумніви тебе давно турбують?

Іса: Ще з першої зустрічі нашої.

Юда: Так.., я з іншого світу... Ти прекрасно знаєш, чому я не вибрав для себе твою місію... Хто із вас.., із них, повірив би в щирість моїх намірів? Навіть ти сумніваєшся... І тільки сьогодні сказав.., довго ж ти носив ці сумніви у собі. Що ж, перед тобою мені не критись. Ти любиш усіх, та скажи мені, Ісо - а себе ти любиш?

Іса: Я думав про це, але.., а що ти думаєш?

Юда: Любити когось, це як любити марево. А себе, якого ти так знаєш, знаєш усі свої вади, всю свою велич і ницість - як себе любити?... (після паузи). Перемогти в собі тваринне, в своїх ділах і вчинках, а не в словах, впевнити себе: як - наймудріший, найдостойніший, - так довго я виховував у собі це почуття, як можу я зробити негідний мене вчинок?! Я знаю вади людей, і причину цих вад... але я хочу, щоб вони колись пішли по водах, щоб вони були кращі від мене, хочу, щоб вони всі любили себе і гордились собою і своїми вчинками, щоб вони були щасливі як люди, а не як.., розумієш, і я не можу не допомагати їм... Це і є любов до себе. Наші вчинки - тільки матеріалізація наших думок і, сподіваюсь, думок найкращих. Спитають нас Там: чи любили ви.., чи любили вас? Що ми скажемо?! - що купували любов, або ж продавали її?! А любов - це єдине на землі, чого не купиш ні за які гроші. Хіба можна купити думки, купити душу? І найстрашніший гріх - це торгувати любов`ю! Як син купця тобі кажу… Ти єдиний, хто мене розуміє, але це ти... і мені Там буде що сказати.

Іса: Так.., це так. Не скоро нас зрозуміють, особливо тебе. Невже хоч натяку не залишиш?

Юда (усміхається): Коли ми були маленькими і чогось не розуміли робили щось не так, нам не розтлумачували те, чого ми не могли розуміти, а брали гистик і шмагали по сідницях, та пройшов час і все стало на свої місця - діалектика... Ось так, друже мій... А потім я піду. Піду тією ж дорогою якою и йшов. Після твоїх розповідей немає ночі коли б я не літав у вісні…Піду і вже ніколи не повернусь. Ні сюди, ні куди не будь. Зміню ім’я, стану часткою божественного і забуду все, лиш би мене не забули, такого, якого я залишу їм. Заради цього залишаю все майно своє Матвію. Він про це ще не знає. Всьому свій час. Думаю що він дасть раду грошам.

Іса: То чому ж ти постійно сікаєшся з ним?

Юда: Ти ж знаєш – він записує твою історію, і мою теж записує. Та записати він повинен так як нам потрібно, а не так, як є насправді. Його нелюбов до мене допоможе йому. І, що головне, він не ласий до грошей. Я вже казав тобі про молотовище. Хто його нам, тобто нашій вірі збудує? За які кошти? Та й пастирям віри нашої гроші теж будуть потрібні… Ну що ж... Давай поділимось оцим скарбом (розв'язує вузлик і ділить харч). У тебе завтра буде дуже важлива і важка робота.., а в мене ще сьогодні. Я приведу легіонерів, щоб усі бачили все своїми очима, щоб Матвій не наплутав чогось. Прощавай, друже мій (обнімаються). Кріпись... Там зустрінемось - буде і час і про що поговорити.

Іса: Вибач мені.., за майбутнє.

Юда: Облиш... Ти мені вибач, що звалюю ношу обох на твої плечі. Удвох все таки легше... Підніми голову! (цілує Ішу в лоба). Прощавай! (ще раз обіймає його і швидко йде).

Іса. Таке відчуття, ніби сьогодні я зрадив.., вперше... Не зміг, так і не зміг йому до кінця відкритись... Клятву давав?.. Ні, не тому... Вибач мені, друже мій, вибач ти мені...(Світло гасне).

(З`являється світло. Пілат входить з книжкою в руках. Довго мовчить.)

Пілат: Vita brevis - gloria longa… Так, життя може бути коротким, а слава може бути вічною... Але що є слава? Сльози коханки-рабині, чи зігнутий у поклоні підданий? Погляд юної красуні?.. То тільки захоплення золотавим одягом, який на прокураторі. А був би я простим митником, - яке тоді захоплення, яка тоді любов до мене? Зібрав би тільки ненависть... Не Тіберію, не прокураторові, - для себе. Як жити після .., зібравши таке мито... Митарі мої, митарі... Усі ми на цьому світі митарі, відбираємо в інших те, що не нам належить. Кожному своє.., але нам - найбільше... Центуріоне! (Входить охоронець.)

Центуріон: Я слухаю тебе, прокураторе!

Пілат: Марку, принеси мені вина.., того, що привезли минулої осені. Ти знаєш яке.

Центуріон: Так, прокураторе, маємо ще дві амфори. (Виходить).

Пілат: Я стільки років не був у Римі!.. Як пахли мої сандалії після зустрічей з римськими вуличками... Виноградники... Білі гори.., яка солодка вода стікає з римських гір! Ніде і ніколи я не пив такої води. Тут можна збудувати палац більший і кращий за імператорський, та де взяти римську воду... Ця ж годиться тільки для миття рук.

(Входить центуріон)

Центуріон: Ось, прокураторе, я не розбавив. Це з передостанньої амфори.

Пілат: Буду пам`ятати... Присядь, Марку.., візьми келих. Ти римлянин?

Центуріон: Я з Галлії, прокураторе.

Пілат: А це значить, що Романію тобі любити не дано.

Центуріон: Вибач, прокураторе, але майже тридцять років свого життя я віддав Риму, я маю сімнадцять ран і нагороджений золотим вінком. Центуріоном я став ще при Августі...

Пілат: Заспокойся. Я не про те... Тобі часто сниться Галлія?

Центуріон (встає): Я солдат, прокураторе. Мені було дванадцять років, коли... Я пам`ятаю, але сни...

Пілат: Не потрібно так хвилюватись (жестом пропонує йому сісти, сідає сам, наливає вино). Випий, це краще із того, що привезли в минулому році, хто знає, яким буде цьогорічний урожай... Але ж тобі сниться щось?

Центуріон: Так, прокураторе.

Пілат: То що саме? Можеш не відповідати, це запитання тобі як приятелю.

Центуріон: Ні, чому ж.., Понтію.., мені сниться, сниться лівійська пустеля, часто сниться.., лівий фланг моєї центурії, - під час бою я тільки й про нього думав. А ще - ранок після битви... Знаєш, Понтію, ранок після битви.., коли ти не спав до зникнення останньої зірки - це ранок нового народження! Коли починає сходити сонце.., воно сліпить.., і зморює... Спиш півгодини і просинаєшся знову, мокрий від поту - сонце тисне на тебе... Змиваєш із себе кров, свою і чужу… Потім збираєш мерців, шукаєш сам себе і не знаходиш, і це твій тріумфальний гімн... Обличчя твоїх друзів... Вони лежать замість тебе. В кожному з них - ти... Мені часто сниться, що я лежу один, вбитий, і мене забули на полі, а крикнути, покликати - не можу...

Пілат: А лиця друзів.., - не було відчуття втрати?

Центуріон: Ні... В ті хвилини ні... Вже потім приходить розуміння... Не моя вина... Живих об`єднує життя - думка: добре, що не я... І так кожного разу.., кожного разу.

Пілат: Я не бував у таких битвах (наливає центуріону). А жінки тобі сняться? Не тільки війною живе чоловік. Ти ж любив коли-небудь?

Центуріон: Так, прокураторе, я любив. Я починав охоронцем у рабонарії. Багато любив (п`є). Я солдат, прокураторе, я багато разів перемагав, а перемога - це любов, вино, життя...

Пілат (знову наливає): Я питаю тебе про інше! Ну.., страждання, пам`ять, біль?

Центуріон: Розумію, прокураторе... Так... Тоді.., нас разом привезли до Риму... через два роки її відвезли на південь, більше ми не зустрічались.., не бачив красивішої за неї. Їй стільки ж як мені, вже давно за сорок. Між нами нічого не було... Погляди і сором`язливі посмішки. Якби зустрілись тепер? Не знаю... Я ніколи не був жорстоким до них.., хотілось щоб з любов`ю, але... я солдат... тільки солдат Римської імперії.

Пілат: Так, у Галлії красиві жінки... Ці теж красиві, поки молоді. Особливо очі... гідні римлянок... Завтра, приведи до мене Марію.

Центуріон: Прокураторе, тут є кращі жінки, дозволь я...

Пілат: Центуріоне, я прошу тебе - приведи Марію, а те, що є кращі від неї - я знаю. Все.

Центуріон (встає): Я розумію, прокураторе... Ще одне. Просять зустрічі з тобою митник твій, Матвієм звуть і ще один юдей.

Пілат: Що потрібно їм у такий пізній час?

Центуріон: Митник- не знаю, а купець каже, що це терміново, і це в твоїх інтересах, прокураторе.

Пілат: Що ж.., приведи його.

(Центуріон виходить.)

Пілат: Помиляєшся, Марку, немає в цій країні кращої ніж Марія. Та хіба тільки у зовнішній красі велич жінки...

(Входить центуріон, за ним Юда.)

Пілат: Хто ти, і які в тебе справи в такий пізній час?

Юда: Мене звуть Юда, Юда із Коріота і діло у мене...

Пілат: Можеш іти, Марку.

Юда: ...і діло у мене невідкладне.

Пілат: Яке ж таке невідкладне діло у простого юдея до прокуратора Римської імперії? (Наливає вино.) Хіба може, тут, на цій забутій богами землі, бути щось важливіше від смакування цього найдостойнішого напою?

Юда: Може, прокураторе, і я думаю, що коли ти вислухаєш мене, смак цього напою стане для тебе смаком цикути.

Пілат: Браво, халдею! Ти книжник?

Юда: Книжник. Та не тільки по книгах навчався філософії у Єгипті та Греції, я викладав її тут, в Юдеї, прокураторе.

Пілат: А тепер?

Юда: А тепер викладу її тобі, та це неприємна для тебе філософія, і я не впевнений, що ти зрозумієш її, прокураторе.

Пілат: Ти багато говориш! Ще кілька таких слів і тобі залишиться тільки слухати... Кажи, що маєш!

Юда: Але я хотів би мати плату за своє повідомлення.

Пілат: Будеш мати плату за його вартістю. Я обіцяю.

Юда: Вірю слову римлянина, прокураторе. Ти, мабуть, знаєш, що в Юдеї вже кілька років тому, з`явилася людина, що видає себе за царя небесного.

Пілат: Знаю.

Юда: Але суть не в цьому. Останнім часом цей чоловік, Іса з Назарету, почав підбурювати людей до непослуху, і, найважливіше те, що сліпа чернь готова визнати в ньому ватажка. Після Мойсея, ще ніхто не мав такого впливу на ізраільтян, як цей прововідник, і пройде не так багато часу...

Пілат: Чим займався раніше цей… проповідник.

Юда: Він був теслею.

Пілат: І ти думаєш, що тесля може бути проповідником? Що він проповідує? Казки про небесне життя? Прекрасно! Не думаю, що хтось буде чинити опір життю земному. Хвала богам, таких дуже небагато. Мене теж більше цікавлять справи мирські - ті галери, що відпливають з податями до Риму. Твоє повідомлення для мене не нове, і вона не коштує ламаного мідяка. Іди, бо я накажу відрізати тобі язик.

Юда: Але це не все, прокураторе, не це головне. Є ще друге і третє, найцікавіше для тебе особисто. Вислухай, це не займе багато часу.

Пілат: Кажи, допоки я вино допиватиму.

Юда: Я знаю, що проповіді назаретянина є тільки прикриттям. Насправді ж триває підготовка до повстання. Були б віддані люди, а зброя знайдеться. Ти слухаєш мене, прокураторе?

Пілат: Кажи, я слухаю.

Юда: Про друге можно говорити довго, але є третє - Марія, твоя наложниця, і, я знаю, любима, знаходиться під впливом назаретянина і вже давно його коханка. Цьому є багато свідків, один із них - відомий тобі твій митник Матвій. Я сказав все! Можу продовжувати, якщо це буде тобі цікавим, але... Я чекаю винагороду, прокураторе.

Пілат (після паузи): Ти кажеш є свідки? Марку! Марку! (Вбігає центуріон). Цей телепень звинуватив Марію в нелюбові до мене, чуєш! У нелюбові до мене! При мені, зараз же, відріж йому язик. Чуєш, негайно! Чому ти стоїш?

Центуріон: Цей чоловік тобі не збрехав, прокураторе.

Пілат (після паузи): Ти знав про це?

Центуріон: Знав. Я намагався тобі сказати... Пробач, прокураторе.

Пілат: Найди Марію, живу чи мертву.., живу.... краще живу... Дай цьому... кілька монет, хай іде...

Юда: Я маю просити в тебе 30 срібних, прокураторе. Ти обіцяв, що...

Пілат: Дай йому тридцять... Зараз же пошли з ним людей... приведіть мені того праведника..., і Марію... Іди... Ідіть обоє, я чекатиму (центуріон і Юда виходять)... Чому я в це вірю?... Здогадувався?... Передчував?... Але ж я... Я не міг цього не бачити... Не хотів бачити. Так... Але для чого це їй, вона майже... цариця Юдеї. Це всі знають... Як вона могла... На поталу охоронцям, на ланцюгу сидітиме біля палацу! Цариця! Який сором... Як дивитись у вічі першому зустрічному... З шарлатаном.., із смердючим псом…

(Вбігає Марія.)

Марія: Понтію, я благаю тебе, не роби цього, Понтію, його обмовили. Це все Юда. Я прошу, я молю тебе, Понтію. Він ні в чому не винен.

Пілат: Зачекай... Те, що сказав той чоловік і.... Марк... це правда?

Марія: Я не знаю, що сказав твій охоронець. Але я знаю, що ти намірився зробити з Ішою. Не бунтівник він, клянуся тобі, клянуся тими ночами, тими смолоскипами, які відтінювали твій красивий профіль, клянуся тобі іменем наших ненароджених дітей, - ти ж не хотів, щоб я зістарилась, ароматом тих квітів, на які ми лягали з тобою. Вислухай мене. Ти був моїм єдиним чоловіком та й, мабуть, і останнім, я ніколи не була б з тобою, якби не кохала тебе... Ти чуєш мене?

Пілат: Що? Так, слухаю...

Марія: Понтію, тільки з тобою я була жінкою. Та я приходила тільки тоді, коли ти мене кликав, я не мала права прийти, коли мені забагнеться, іноді так хотілось тебе бачити, а ти не кликав... А тепер я прийшла сама, перший раз... і останній..., вислухай мене.

Пілат: Кажи все, кажи.

Марія: Ти ж знаєш, він тобі не ворог. Який він бунтівник?! Подивись йому в очі і ти все зрозумієш. Ти найшляхетніший з усіх, кого я знаю! Що тобі його життя? Що тобі я, кожної ночі ти ділиш ложе з іншою жінкою.., але я не про це...

Пілат: Я уважно слухаю тебе, кажи.

Марія: Що твоєму Тіберію страта однієї людини... Бог дає людям життя, а ти його забираєш. Спробуй хоч один раз бути Богом. Це важко, але спробуй, хоч один раз... Ти підписував вироки правою рукою, а лівою гладив мої перса. Візьми мене сьогодні, обома руками, подивися на мене, я все ще та, до мене ніхто, крім тебе, не торкався, візьми, ось ці перса, ти цілував їх, тільки ти...

Пілат (відштовхує Марію): Я слухаю тебе, дочко Магдали!

Марія: Добре... Я не буду казати тобі, що зробила це задля твого майбутнього консульства, яким так мариш. Хіба могла ізраїльтянка бути дружиною консула? Вибач... Це сталось випадково, само по собі... Навіщо я тоді увійшла в той дім?.. Але так сталось. Моя душа, тіло... Тіло тужить за тобою, ще прагне тебе... Та бачити хочу його, відчувати його в собі, пестити, дивитись йому в очі... Я не знаю, який він ніжний, але... Добрий.., ти добрий.., все не так.., вже не так..., і знаю я, ти його стратиш, знаю... Вибач (виходить).

(Прокуратор залишається сам, довго мовчить. Наливає і п`є, на білу тогу проливається червоне вино.)

Пілат: Вона говорить про страту... Хто зрівняє... І що є страта? Тільки забава для черні. Слава може бути вічною... як і безслав`я. Тепер я знаю, що відчував Цезар, коли оглянувся... Його спопелив не холод металу, ні... (наливає вино). Кожен має свого Брута... А ти, Маріє, мій Брут. Коли зраджують найближчі, найлюбиміші - залишається тільки пустота.., гіркий присмак... Чого ж тобі не вистачало, Маріє?! Що потрібно чоловікові? - слава і любов. Маючи любов - він іде до слави, не маючи її - іде до безслав’я... А що потрібно жінці? - ніхто не знає.., і вона, теж, не знає цього, і якщо не любить - не має жалю... У чоловіків серце м’якше... Що мені робити з тобою, Маріє, навіть якщо це твоє тимчасове затьмарення?! Що я скажу Марку?.. він тільки солдат, але матиме право зневажати мене, а що є чоловік без поваги.., навіть якщо він прокуратор... Як би ти пішла в імператорські покої, якби возсіла на троні! - я б цілував край твоєї туніки і гордився б тобою... Але із смердючим шарлатаном!?..

Не вірте в пробачення, його немає... Є пам'ять, є слабкість залежності, є помилка надії, невгамована лють... Печальні порадники... Нам не дано зрозуміти вчинки тих, кого ми любим, особливо тоді, коли ми для них - вже ніщо,... нам не дано зрозуміти тих, хто вганяє в нашу спину розпечену твердь металу, при тому, що ми теж можемо не любити, і завжди готові задати смертельний і підлий удар...

Не звинувачую тебе, Маріє, бо коли немає любові, то вже й немає зради. Але як згодитись з цим... Я не зможу... Не зможу...

(Заходить центуріон, з ним Іша, в якого зв`язані спереду руки.)

Центуріон: Він перед тобою, прокураторе. Мені вийти?

Пілат: Так, мій дорогий Марку, залиш нас. Зачекай... Марія була в мене, тіільки що, але... Знайди її...

Центуріон: Я знайду її, прокураторе! (Виходить)

Пілат: Так ось ти який!.. Можна сказати - красень... То кажеш, що ти - імператор небесний, чи як там?

Іса: Я нічого не кажу, прокураторе.

(В наступних монологах Пілат майже не звертає уваги на Ішу та його слова)

Пілат: Правильно, тут тільки я кажу. Приходив сюди один... недавно, розповідав байки за тридцять срібних... Усі байки, крім однієї, мені не цікаві, але та одна, найцікавіша, красиво написана. Заздрив би автору, якби ним був не ти. Але про це потім... Скажи мені, ти справді віриш у нісенітниці, які розповідаєш тим нещасним?

Іса: Невже прокуратора Іудеї настільки цікавить моя віра в нісенітниці, що він тратить для цього свій дорогоцінний час?

Пілат: Я не думаю, що такий тон у твоєму становищі допоможе тобі. Мені відомі всі твої дії, бо не тільки твій друг, чи не друг, приходив до мене.., не тільки. Ти не злочинець для Римської імперії, але ..., є ще я, її прокуратор!.. Ти міг би, вже давно міг би втекти, але тобі потрібна увага до себе. Ти хочеш бути ув’язненим, щоб потім залишити стіни в’язниці тріумфатором. Тобі потрібно ув`язненя, як жертві... Дешевий трюк... Життя може бути коротким... Ні, ти будеш жити довго, аж занадто довго...

Іса: Воля твоя...

Пілат: Так, моя воля... Мені наплювати і на тебе, і на тих нещасних, що з такою завзятістю цілують поли твоєї жалюгідної одежі, та є інше... Для чого вона тобі? Ти тішив себе тим, що вона була зі мною, а тепер твоя? Це помста?... Але що тобі я, якийсь там прокуратор, тобі!, імператору небесному?!

Іса: Прокуратору краще знати...

Пілат: Прокураторе! Не забувай! Останній раз нагадую.

Іса: Прокураторе...

Пілат: Так, я знаю,.. я знаю. Ти засліпив її... Всякий зрячий, дивлячись на тебе, відведе погляд. Твої сліпці ніколи не бачили іншого світу, але Марія! Ось твій тріумф! Ти використав її...

Іса: В такому випадку я і тебе використав, прокураторе.

Пілат: Мабуть, що так.., але це вже не має ніякого значення. Хто б міг подумати, що головним суперником у моєму житті буде... ось такий, помазаник Божий... Безжалісний, самозакоханий блазень... Ти можеш помститись мені, ти, навіть, маєш на це право, але за що караєш близьких своїх?, своїх одноплемінників? - тільки тому що ти не потрібен цьому світові, і він тобі не потрібен? За що ти мстиш їм, і чим вони завинили перед тобою?.. Кожен із нас має право мати свою філософію і прикриватися нею, як щитом.., мати філософію життя, одного року, однієї хвилини як оправдання своїм вчинкам, своїм успіхам і невдачам. Але це наш щит! Дай його іншим, і вони, не уміючи ним користуватись, загинуть... Їм не зрозуміла твоя філософія..., якщо взагалі це є філософія, та вона дає їм надію... В цьому істина твоєї віри... Істина.., цей стан.., між днем народження і днем смерті... Ти безжалісно забираєш у цих нещасних останнє право - право мати власну істину, мати право власне життя! Чи маєш ти це право? Не відповідай!.. Шукаючи Бога для себе, можна найти диявола для інших... Що править світом - бажання вижити: їсти, пити, розмножуватись... пити прекрасне червоне вино із присмаком печалі.., фалос у вагіні... - апогей істини; що ти знаєш про це? Раб чи імператор - бажання однакові! Ти назвав себе царем небесним... Тепер я розумію... Земний імператор володіє тільки тілами, ти ж хочеш володіти ще й душами.., володіти навіть після своєї смерті! Чи не забагато для теслі-невдахи?

Іса: Це вже твоя філософія, прокураторе, це твій щит.

Пілат: Мабуть що, так... І заради цього ти готовий вмерти... (довга пауза) Що ж... Скоро приведуть Марію... Так ось, усе одно ти зігниєш у каменоломнях нікому невідомий, без’язикий раб, тому зараз же, при ній, ти відмовишся від неї, а заодно від усіх своїх теревень, або вона сьогодні ж буде вислана до Риму, і стане там забавою для гладіаторів... Ти не уявляєш, що це таке... То ж вибирай!

Іса: Прокураторе, я давно зробив свій вибір. А щодо Марії - нічим не можу тобі зарадити, адже вона людина і теж має право на вибір і вже зробила його.., прокураторе.

Пілат: Помиляєшся, вона його ще не зробила. Це не так просто, відмовитись від усього, що ти бачиш тут, від свого майбутнього. Але знай: померти тобі - я не дам!

Іса: Воля твоя, прокураторе.

Пілат: Це вже буде твоя воля... І зовсім скоро я поставлю останню крапку в цій містерії... Її ось-ось приведуть.., я залишу вас удвох.., але буду поряд, знай про це. Все залежить від тебе.

(Заходить центуріон.)

Центуріон: Вона тут, прокураторе. Сама прийшла!

Пілат: Он як!.. Розв`яжи йому руки. Ось так, і налий вина. (До Іси.) Можеш випити, не бійся, отрута тільки для філософів. (До центуріона.) Я вийду... Приведи Марію, і залишиш їх удвох. Затим, ось цього відведеш у в'язницю.., поки що. Іди!

Центуріон: А як бути з Марією?

Пілат: З Марією?.. Коли наш герой зробить усе, щоб вона стала вільною відпустиш її.., потім... Та поки що... Іди по неї (виходять обидва).

Іса (ставить вино, не пригубивши його): І тобі, прокураторе, отруту не пити... Але роль твоя.., не остання... (вбігає Марія, обнімає Ісу).

Марія: Ти сам? А де Понтій, де прокуратор?

Іса: Там, за стінкою.

Марія: Бог йому суддя...

Іса: Маріє, тільки що..., я зрадив тебе...

Марія: Мовчи! Вже всі знають, що завтра буде суд. Прокуратор віддасть і тебе, не тому, що він цього хоче... Я жінка, я відчуваю це, повір мені... Ми бачимся в останнє. Я обіймаю тебе перший раз... і останній. Мовчи! Я не хочу залишатись на цій землі без тебе (цілує його). Ти залишишся незайманим. Не переч мені, це моя остання воля. Не переч... (повільно опускається на коліна, обнімаючи Ісу.) Не переч...

(Світло гасне, суцільна темрява, чути стогін Іса. Так же повільно світло з`являється. Входить Пілат.)

Пілат: Ти є, Боже, бо так принижують тільки раба свого... Відібрав у мене кохання, тепер відбираєш розум! (розглядає свої руки, червону пляму на тозі). Потрібно відмитись. Зараз же... відмити цю кров..., плями..., на руках? Звідки вони?.. Марку! Марку! Неси воду!... Де ж ти, Марку?

(Входить Матвій з глечиком.)

Матвій: Не водою відмиваються, прокураторе, тим більше, не такою (поливає руки Пілату, посміхається).

Пілат (ніби проснувшись): Так.., так, митарю мій. Ганьбу не змиєш, навіть кров`ю. Та в мене немає іншого виходу.., - яка зрада, такий гнів. У мене немає вибору... (Вбігає центуріон.)

Центуріон: Пробач, прокураторе, там зібралась юрба і я мусив...

Пілат: Слухай. Завтра цього блазня розіпнуть,.. як останнього злодюжку.., я так вирішив... Клянусь богами, такого безслав’я він не чекає... Вона теж буде там... Візьміть її і умертвіть, без свідків. Але якщо хтось із вас.., до неї.., я власноручно вирву йому серце... Потім собаки злижуть кров з моїх рук...

Центуріон: Я все розумію, прокураторе.

Пілат: І не турбуй мене більш, я сам вийду.., потім. Іди (виходять обоє).

Матвій: Ось і вся істина… Прокуратор! Він хоче бути чистим. Ні, прокураторе, ні... Я приносив тобі мито... - ти навіть ніколи не глянув на мене... Ні, прокураторе (витягує пакунок, дістає листки і бережно гладить). Тут ще не все написано. Прочитаєш потім (сміється) Істину від Матвія... Твого митника (згортає листки, зв’язує їх). Хіба має значення, що буде завтра... і як воно буде... Ще сьогодні я допишу останні сторінки свого Євангелія, і ще сьогодні ви зможете прочитати їх..., було б бажання... Це написано для моїх сучасників, ви ж зовсім інші... зовсім інші... Тут усе правда... (показує на пакунок), але не шукайте в Ньому істину.., шукайте її в собі... Не обов’язково носити віру, як і любов, на шиї... Їх можна носити в серці... То ж хай вам щастить... Хай щастить... (Виходить. Світло гасне).

КІНЕЦЬ.