«Постзакоханість – це важкий стан»

«Постзакоханість – це важкий стан», – вважає художник Вiктор Рибачук, котрий 10 рокiв тому iнiцiював створення вiнницького об’єднання художникiв «Ескадрон».

ВІКТОР РИБЧУК. ПОРТРЕТ ХЛОПЧИКА З КВІТКОЮ (ІЗ СЕРІЇ «СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ЩОДЕННИК»). 1991—1993 рр.

Перша колективна виставка «Ескадрону» з успіхом відбулась у Вінниці в квітні 1989-го. Відтак — Одеса, Донецьк, Київ, Женева, Мейран, Марсель, центр мистецьких фестивалів у французькому місті Ле-Тук... За короткий час талановиті художники міцно стали на власні ноги, спромоглися іти самостійно. Виставка у Вінниці в травні 1992-го стала для «Ескадрону» прощальною.

Кістяк групи утворили одесит Олександр Мельников, кияни Володимир Корсун і Сергій Шуліма, вінничанин Віктор Рибачук. До них незабором пристали й інші художники: Євген Щукін (Одеса), Віктор Гаранін (Харків), Олександр Охапкін (Олександрія), Юрій Климентьєв (Кишинів), вінничани — Віктор Штельмах, Олександр Калішер та інші. Хтось надовго, хтось — на одну-дві виставки.

Одна з чільних постатей групи — Віктор Рибачук. На сьогодні в його доробку близько двох із половиною тисяч полотен, що розлетілися по багатьох приватних колекціях та музеях світу. Персональні виставки в престижних вітчизняних виставкових залах, у галереях Швейцарії, Швеції, Франції, Словаччини. Митець сам визнає, що його становлення починалося з «Ескадрону». Це й зумовило запитання, з якого почалася наша розмова.

— Вікторе, що стало першим поштовхом до об’єднання митців у 1989-му?

— Комусь це видасться смішним, але то була комсомольська ініціатива. Один із вінницьких комсомольських працівників запропонував нам, невідомим молодим художникам, організувати колективну виставку в Польщі. Гріх було відмовлятись, і ми стали звозити картини до Вінниці. Та на кінець 1988 року цікавість із польського боку пропала, і картини застрягли в моїй майстерні. Розвозити їх знову по домівках не хотілось, і ми вирішили об’єднатися. У зали Спілки художників шлях нам був закритий, тому перша експозиція відкрилася в просторому недобудованому приміщенні туристського клубу. Резонанс перевищив усі сподівання. На тому етапі самому неможливо було пробитися: будучи не останніми в тому ж художньому інституті, ми були «безперспективними», а якщо точніше — то просто безродними. В «Ескадроні» не було жодного сина художника — всі ми були дітьми Горбачова: бо саме в часи його «правління» стало зрозуміло, що система впала, і можна спробувати пробитися. До того існували виставкоми, вічне стояння з картинами в чергах. Більше однієї картини в нас ніхто ніколи не взяв би, тому ми шукали будь-яку лазівку.

Щось подібне до «Ескадрону» тоді утворювалося в Одесі, з’явилася київська група «Совіарт», пізніше — «Заповідник мистецтва» та інші, але ніхто з нашого покоління не може сказати, що в них не було можливостей.

— Яким було твоє перше враження від прориву на Захід?

— Перша виставка у Франції 1991 року викликала певне здивування. Цікавились, може, не стільки моїм мистецтвом, скільки мною як представником держави, але всі картини з виставки розкупили. Тепер це вже важко собі уявити, хоча за рівнем мої роботи не стали гіршими. У кожного покупця є «синдром Ван Гога»: купити за п’ять марок, щоб потім продати за п’ять мільйонів. Покупці чудово розуміють: коли я помру в своїй країні невідомим, то гроші буде викинуто на вітер.

— Як гадаєш, біда в нашій провінційності?

— У мистецтві взагалі немає провінцій. Нещодавно в Чернівцях мене вразили скульптори Вірста і Салевич, вони мені здалися цікавішим від тих, що я бачив на виставках у Голландії чи Німеччині. Але їхні твори ще в гіпсі, а не в експозиційному матеріалі. Вони бували за кордоном, мали там замовлення і виконували їх, але як українці отримували мізерну платню. Навіть на те, щоб показати своє мистецтво в столиці, потрібні кошти, а вони їх просто не мають. Коли я дивлюся на роботи Салевича, мені стає страшно, що вони залишаться тільки в етюдах. У столиці все ж таки більше шансів реалізувати свої задуми, тому що все напохваті — і преса, і музеї, і люди, які цікавляться мистецтвом і можуть щось замовити. Проте столиця має й погану тенденцію: якщо художник «випадає» зі смаків, сформованих у Києві, його просто «не пускають». Тому багато хто з регіональних митців намагаються працювати не з Києвом: хтось — із Москвою, як от художники Харкова, Сум чи Донецька, хтось — з Австрією чи Німеччиною, як художники західного регіону.

У світових масштабах можна говорити про провінційність України взагалі, бо нею позначено і обивателя, і владу, і художників, і письменників, і нарешті дипломатів. На свою виставку в Турку я запросив нашого посла, представників усіх пострадянських представництв, бо я був першим українським художником незалежної держави, який робив персональну виставку у Фінляндії. На флагштоках перед галереєю — український і фінський прапори. Приїхали посол і торгпред Росії, міністр культури Фінляндії, мер міста. А з українців — нікого, хоча від Гельсінкі до Турку година їзди на авто.

— Твої картини раннього періоду — то було висловлення болю, страждання за людину в цьому світі, натомість твоя остання серія «Портрет коханої жінки художника Р.» — це вже інтелектуальна гра. З чим пов’язана така метаморфоза?

— Чим більше включається раціо, тим менше залишається в серці. Десь всередині порожнієш, стаєш спокійнішим, реагуєш на все з меншим болем.

Хоч сьогодні я змінився, однак ні від чого не відмовляюсь, як не відмовляються від першого кохання. І коли я дивлюсь на жінку, яку любив — а їй було майже стільки, як мені — то думаю: «Боже мій, хоч би вона мене не впізнала!» Ми згадуємо, якою вона була тоді, як я ніби випадково торкався рукою її коліна і нас обпікало вогнем... Але зараз я вже нічийого коліна рукою не торкаюсь: мене це менше цікавить. Безумовно, щось втрачено навіки.

У «Портреті коханої жінки художника Р.» і не може бути емоцій. Ціле життя до тридцяти п’яти років я йшов до любові як до вершини. А тепер уже йду від любові. Я стаю байдужішим. Це важко — ще не було першого поцілунку, але вже відомо, яким буде останній... «Портрет коханої жінки художника Р.» — це портрет мого життя, мого ставлення до життя, пошук його формули. Тут справді вже більше чогось математичного. Я хотів би відобразити, як довго та жінка, яку я кохав, повертала голову, як світилися її коси в контражурі і як велично спадали вони з ліжка. Але це вже не стільки почуття, скільки його аналіз.

Я тепер постійно працюю над цією серією, перебуваючи, сказати б, у постлюбовному стані. Постзакоханість — це важкий стан, який приходить уже після розлуки. Кохання минуло, і в душі лишилась якась добра пустка. І ти розумієш, що в цьому нема нічиєї вини. Залишається просто вдячність усім, хто мене любив...

Розмову вів Віктор МЕЛЬНИК, «День»